Читать «Відважні» онлайн - страница 188

Діти повернулися додому і про все розповіли Клавдії Федорівні. Майю, яка гірко плакала, вона посадила поруч із собою і довго, лагідно втішала.

А через якийсь час вірний своєму слову Якушкін приніс Клавдії Федорівні велику, ще вологу фотографію. На знімку всі написи на стіні чітко вирізнялися і здавалися викарбуваними на граніті.

Клавдія Федорівна тепло подякувала Якушкіну і хотіла йому заплатити, але Якушкін рішуче відмовився і швидко пішов, сказавши, що він тільки виконав свій обов'язок перед дочкою загиблого за Батьківщину героя.

— Нехай у неї залишиться пам'ять про батька…

Подумавши, Клавдія Федорівна вирішила поки що не віддавати картку Майї. Дівчинка дуже схвильована, нехай трохи заспокоїться.

Діставши сірники, Миколка і Вітя перед вечерею, нічого не сказавши Майї, знову вирушили в підвал гестапо. Було вже темно, але хлопчики йшли протоптаною стежкою і незабаром опинилися в камері. Вони стали на коліна перед нарами, і Миколка чиркнув сірником.

Нерівне жовте світло вихопило з темряви край чорних нар, замиготіло на сірій шершавій стіні.

— Тепер бачиш? — запитав Миколка.

Вітя дивився туди, де його товариш водив сірником.

— Нічого не бачу, — відповів він, — дай-но я сам.

Миколка передав йому коробку, і Вітя запалив другого сірника. Тепер, водячи ним біля самої стіни, він нарешті розібрав видряпане на ній слово: «Остерігайтесь…»

— Бачу, бачу, — схвильовано мовив він.

— А тепер давай світи під самі нари. Що там?

Тут сірник догорів і обпік Віті пальці. Але, не відчуваючи болю, він взяв з коробки зразу три сірники, склав їх докупи і разом чиркнув. Сірники з тріском спалахнули. Вітя прикрив їх долонею і заліз під нари.

— Ну, що там? Що там? — нетерпляче допитувався Миколка.

Вітя довго мовчав, сопів, потім, коли вогонь погас і в камері знову стало темно, вибрався назад.

— Нічого там не розбереш, — сказав він. — Ім'я, можливо, й було, але штукатурка обсипалась. Нічого тепер не розбереш.

— Вигадуєш!

Миколка сам порачкував під нари, спалив майже всю коробку сірників, але так нічого й не побачив.

Біла порохнява лежала на бетонній підлозі, і на стіні від закінчення напису майже нічого не лишилось.

— А це що? — раптом запитав Віктор, глянувши у дальній, найтемніший куток під нарами. — Посвіти-но туди!

— Що там?

— Якісь палиці!

Миколка чиркнув останнього сірника, і в тьмяному світлі хлопці розгляділи обриси якихось предметів. Вітя простягнув руку і вицупив одного з них. Це був туго змотаний рулон цупкої тканини.

Невдовзі перед хлопцями лежало вже кілька рулонів різної довжини і товщини.

— Як ти гадаєш, що це? — запитав Вітя.

— Не знаю, — сказав Миколка. — А раніше ж їх тут не було!

— Не було, — знизав плечима Вітя. — Я вранці всі кутки обдивився.

— Хто ж їх сюди поклав?

Хлопці помовчали, обмацуючи рулони.

— Можливо, Якушкін? — сказав Миколка.

— Мабуть, він, — погодився Вітя. — А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?