Читать «Відважні» онлайн - страница 186

— Як ти гадаєш, тут розстрілювали? — пошепки запитав Вітя.

— Ні, мабуть. Виводили кудись, — так само тихо відповів Миколка. — Уявляєш собі: ніч, люди сплять ось на цих нарах. Раптом відчиняються двері, кричать «виходь» і ведуть убивати… — І Миколка зітхнув, згадавши той підвал, в якому він зустрівся з двома дідами. — Дивись, що це? — несподівано запитав він.

— Де? Де? Нічого не бачу! — відгукнувся Вітя.

— Та ось, на стіні! Над самими нарами… Дивись, написано…

— Справді.

Хлопчики вилізли на нари і стали уважно розглядати нерівні, видряпані цвяхом чи уламком скла незграбні літери.

«Федю, мовчи!» — наказував хтось комусь.

«Валечко, мене вбили 27 жовтня. Бережи дітей…» — підпис. Тільки не можна його розібрати.

— А ось там, вище, дивись, який довгий напис! Давай-но прочитаємо, — сказав Миколка.

І хлопці, звівшись навшпиньки, стали читати.

Минуло добрих десять хвилин, поки вони розібралися в цих невиразних лініях, рисках, щербинах, нанесених на бетон.

«Товариші, ми помираємо, — було виведено на стіні. — Залишилося жити три години. Боріться, працюйте, живіть. Ми трималися до кінця». І прізвища: «Шубін, Фомічов, Коробов, Самохін, Кондратенко…»

— Слухай-но, — тихо мовив Вітя, — а Шубін — це, мабуть, батько нашої Майї. Пам'ятаєш, він був заарештований і зник…

Миколка, нічого не відповідаючи, повернув до Віті голову і дивився на нього великими потемнілими очима. І Вітя зрозумів, що він думає про свою матір. Адже й вона, мабуть, пройшла через цей підвал, перш ніж загинути на шибениці…

Розшукуючи нові написи, Миколка присів навпочіпки і почав розбирати майже закрите тінню від нар слово, змісту якого повністю ніяк не міг зрозуміти, а коли нарешті зрозумів, то аж здригнувся і мимоволі схопився за Вітине плече:

— Вітю, дивись, що тут написано!..

— Що? Що?

— Написано — «Остерігайтесь». Бачиш?

Віктор глянув через його плече, але нічого не побачив, крім якихось подряпин на штукатурці.

— Не бачу, — сказав він, вдивляючись до болю в очах. — Хоч убий, не бачу!

— Та ти дивись уважніше… Ну куди ти дивишся? Ось унизу, біля самих нар: «О-сте-рі-гай-тесь». Останні літери зовсім під нари пішли. І далі щось написано. Очевидно, ім'я того, кого треба остерігатись. Тільки там темно. Не видно нічого… Де б нам сірників дістати?..

— Хлопчики, ви тут? — раптом долинув згори голос Майї.

Підвівши голови, вони побачили в отворі між двома балками її рожеве від морозу обличчя.

— Як ви туди потрапили — по сходах чи через стелю? Я зараз теж до вас спущуся.

— Ні! — не змовляючись, крикнули Миколка й Вітя і, сплигнувши з нар, швидко вибігли у двір.

— Куди ж ви? — підозріло запитала Майя. — Мабуть, щось знайшли і приховуєте…

— Просто там нічого цікавого немає, — якось по-новому, лагідно і дружньо, сказав Миколка. — Ходімо краще звідси. В інших місцях пошукаємо.

— Ага! Ось тут хто! — почувся звідкись з-за комина знайомий голос. — І всюди вони бігають, всюди бігають…