Читать «Відважні» онлайн - страница 180

Майя сплеснула руками.

— Чого ж ви стоїте? Людина, може, помирає!..

Всі троє помовчали.

— Тоді от що, — рішуче сказала Майя, — давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.

Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.

Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.

Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.

— Це електричний ліхтарик, — прошепотів він на вухо Майї.

Майя шепнула Віті:

— Ліхтарик.

Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.

З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.

Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.

Діти оточили його.

Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.

— Давай подивимось його обличчя, — запропонувала Майя.

Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…

— Він! Бачите? — прошепотіла Майя.

— Що? Що?.. — теж пошепки запитав Миколка.

Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:

— Zu mir! Zu mir!

Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.

Так, діти не помилилися — перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення — річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.

— Що ж нам з ним робити? — запитав Миколка. — Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…

— Треба кого-небудь покликати, — запропонував Вітя.

Раптом Майя схопила Миколку за руку:

— Ой! Дивиться! Дивиться!..

Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.