Читать «Відважні» онлайн - страница 181

Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя — набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.

Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно — жодної проїжджої машини, жодної душі.

І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.

Але про це діти дізналися пізніше.

Зараз ними володіла лише одна думка — швидше, швидше назад у місто! Вони бігли мовчки, задихаючись від бігу і вітру, що бив їм в обличчя. І ось нарешті в імлі проступили обриси перших будинків на околиці. Діти побачили людину, постать якої невиразно вимальовувалась крізь морозний туман. Людина йшла їм назустріч. Діти побігли ще швидше.

Коли вони наблизились до людини, вона враз зупинилася і окликнула їх:

— Діти! Ви що тут робите? Куди біжите?

Вони одразу впізнали Якушкіна, фотографа з базарної площі.

— Додому поспішаємо! — крикнув Вітя.

Тепер вони уповільнили крок, заспокоїлись, наче переступили через якусь невидиму рису, за якою лишився моторошний підвал із страшним Куртом Мейєром.

— Ви знаєте, звідки ми йдемо?.. — гукнув Миколка, радіючи зустрічі з Якушкіним і мимоволі хапаючи його за рукав. — Звідти! З руїн!

— Що, що? — не зрозумів Якушкін. — Звідки?

— Ну, з елеватора… — показав у темряву Віктор. — Ви не знаєте, кого ми там знайшли…

— Курта Мейєра!.. Начальника гестапо! — перебила його Майя.

Якушкін від подиву застиг на місці.

— Та що ви, діти, жартуєте, чи що? Курта Мейєра? Звідки він там узявся?

— Не знаємо, — хитнув головою Миколка, — але ми його бачили… Він там у підвалі лежить!

— Один, поранений, — сказала Майя.

— І бляшанки від консервів біля нього валяються, — додав Віктор.

— Та не може цього бути! — Якушкін тільки руками розвів. — Усе це, мабуть, вам привиділося, діти… Який підвал? Які бляшанки? Та й чого вас туди понесло?

— А ми картини шукали, — сказав Віктор. — Ну, знаєте, ті, що їх з музею вкрали… Ви що, нам не вірите?..

— І ніхто не повірить.

— А, так? А ось подивіться, що у мене за спиною, — сказав Миколка. — Ну, подивіться! Що це?

Якушкін подивився.

— Речовий мішок! Німецький, здається! — сказав він здивовано, і голос його трохи пом'якшав.

— От ми його у Мейєра й забрали!

Якушкін швидко обмацав мішок.

— Ти дивись! І справді!.. Чи немає в ньому консервів, дітки?.. Дуже я зголоднів, правду кажучи… То ви, кажете, самого Курта Мейєра бачили?

— Бачили, — посміхнувся Миколка. — Не вірите — підіть самі подивіться… Ну, нам пора!

— Рушайте, рушайте, дітки, — сказав Якушкін. — А я ось тут недалеко живу, вийшов на дорогу пошукати снарядних ящиків — топити нічим… Ну, біжіть, біжіть…