Читать «Відважні» онлайн - страница 162

Коли наповнили склянки, Ястребов устав. Устали і всі, хто був за столом.

Ястребов сказав:

— Мені хочеться вітати вас у місті, визволеному нашою дивізією. Довго стояли ми на східному березі Дону, довго чекали наказу… І от нарешті ми йдемо на захід. Важко бачити нам міста наші в руїнах, людей наших замученими… І мені хочеться насамперед вшанувати пам'ять тих, хто загинув за Батьківщину!.. — Комдив замовк і схилив голову. Всі помовчали. — Але головне, — казав він далі, — я вірю, я переконаний, що завданий нами удар наближує повний розгром ворога. Вип'ємо ж, друзі, за перемогу!..

Задзвеніли склянки. Всі були схвильовані і навіть зворушені.

Стременний трохи пригубив свою склянку.

Йому часто доводилося вставати з-за стола, щоб прочитати нові донесення. Найважливіші з них він тут же показував Ястребову, і тоді той виходив у сусідню кімнату і доповідав командуючому армією.

З штабу армії запитували: скільки і які боєприпаси треба доставити; чи немає нових даних про укріпрайон; коли прислати машини за пораненими; як обліковуються трофеї; скільки взято в полон ворожих солдатів і офіцерів; в якому стані місто. З обкому партії цікавилися, чи можна швидко пустити в хід електростанцію, а також інші підприємства, і просили, по змозі, забезпечити населення продовольством і паливом…

За столом ділилися враженнями ранкового бою, згадували недавні зустрічі. Громов розповів про одного хворого старика залізничника, давнього члена партії, який у своїй сторожці влаштував явку для партизанів, передавав відомості про рух ворожих військових ешелонів. Старик зберіг свій партійний квиток, і одним з перших його запитань до Громова було: «Кому, товаришу секретар, платити зараз членські внески?»

— А ви знаєте, — сказав Ястребов, — мені доповіли, що на околиці міста виявлено розбиту авіабомбою машину місцевого начальника гестапо…

— А його самого вбито? — запитав Морозов.

— Ні, його не знайшли. Мабуть, утік.

Десь далеко пролунало кілька сильних вибухів — це мінери знешкоджували мінні поля. Низько над дахами промчала ланка бомбардувальників…

У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.

Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:

— Що сталося, товаришу Мединський?

Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:

— Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.

— Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?

— Той самий!..

— Де ж він?

— У нас в госпіталі.

— А як він до вас потрапив?