Читать «Відважні» онлайн - страница 106

Буває, живе якась людина, і всі звикають до неї і не чекають від неї нічого особливого. Вона і чесна, і сумлінна, і працьовита, а от, здається, немає в ній тієї іскорки, яка примушує людей вірити, що вона здатна на щось визначне. Насправді ж просто не знайшлося ще кременя, який міг би цю іскорку з неї викресати. Та от потрапляє ця людина у важкі обставини, і виявляється, що вона не схилила голови, не злякалася, а сміливо пішла назустріч небезпеці і перемогла.

Таким виявився і Вітя. Він навіть сам не догадувався, які в ньому криються сили. А коли надійшов час випробування — витримав його і, витримавши, став сильнішим і впевненішим у собі.

Можна сказати, що лише тепер між хлопцями виникла рівна дружба. А хіба може бути справжня дружба, якщо в ній немає рівності і взаємної поваги.

Звичайно, у тій важкій обстановці, в якій діяли хлопці, один з них повинен бути старшим, і цим старшим Колесник призначив Миколку. Та одна справа нести відповідальність за виконання завдання, а інша — відчувати поруч товариша, вірити в нього і знати, що разом з ним ніяка біда не страшна.

Погода не прояснювалася. Вітер гнав над полями низькі темні хмари. Сіяв дрібний, пронизливий дощ. Дорогу розмило. Ноги грузли у липкій глині, і один порятунок був — брести по обочині.

Хлопці промокли. Вони давно вже йшли мовчки, стараючись зберегти сили. До мети походу залишалося кілометрів п'ятнадцять. Двічі їм довелося звернути з дороги і зробити великий гак, щоб обійти заставу.

Нарешті вони побачили далеченько розкидані по величезному полю групи працюючих людей. Мабуть, це були будівники укріплень.

Вітя вже вибився з сил і попросив зробити привал. Хлопці сіли на обочині дороги і вийняли з торбин по шматку хліба, посипаного сіллю. Це був їхній єдиний харч.

— Ну, що будемо робити? — запитав Вітя, коли з скупою денною порцією було покінчено.

— Підемо, — коротко відповів Миколка.

— Куди?

— Он бачиш те село? — Миколка показав у далечінь, на розсип білих будинків, що розтяглися вздовж пологого горба. — Давай спробуємо наблизитись до нього…

— А якщо нас знову заберуть, — заперечив Вітя, — тоді що? Геннадій Андрійович тепер далеко, не виручить.

Миколка помовчав. Вітя хоч і надто обережний, але правда на його боці. Ні, треба слухатися Колесника: в жодне село не заходити, а спостерігати здалеку.

— Ну, тоді давай знайдемо де-небудь копицю сіна, переночуємо, — запропонував Миколка, — а вранці заляжемо ближче до тих місць, де працюють, і подивимося.

— А що ми будемо дивитися?

Ні, Вітя такий же нестерпний, як і був досі! Все йому розкажи, наче маленькому! Миколка розсердився:

— Подивимося, якою дорогою вони ходять на роботу. Чи можна до них підкрастися ще ближче. Може, я й батька побачу…

— Так твій батько і ходить по полю!..

— Слухай, Вікторе, — вже остаточно розсердився Миколка, — ти чув, що Колесник сказав? Якщо не вдасться — повернути назад. Зрозуміло?