Читать «Відважні» онлайн - страница 107
Александр Исаевич Воинов
— Та зрозуміло, — зітхнув Вітя. — Тоді давай посидимо тут, чи що. А вночі підемо.
— Ні, — заперечив Миколка, — навіщо нам під дощем сидіти? Знайдемо стару копицю і заховаємось…
Вітя оглянувся. Недалеко від дороги височів посірілий, вицвілий на дощах стіжок.
— Дивись, Миколко, он підхоже місце!
— Справді!.. А я сидів, сидів, просто перед собою дивився і не бачив. Пішли!..
За кілька хвилин вони вже вилізли на вершину стіжка, кимось обв'язаного внизу дротом; очевидно для того, щоб вітер не розвівав сіно. Лежати було м'яко, тепло, та й зверху хлопці поклали сіна, закрившись з головою. Гостро тхнуло прілим, і від цього ще більше розморювало. Хлопці заснули таким міцним сном, що ні злива, ні град, ні сніг, — здавалося, ніщо не могло б їх розбудити.
І все-таки Вітя прокинувся. Він прокинувся від дивного шуму, що долинав знизу, десь з-під копиці.
Він підвів голову, прислухався: поруч тихо сопів Миколка, вітер шелестів сіном… Ні, йому не вчулося. Справді під самим стіжком неначе хтось ходить, гучно тупаючи ногами. А що це? Голоси! Так, безсумнівно, хтось говорить. Але де?.. Може, це облуда слуху?
Вітя обережно розгріб сіно над головою і визирнув. На полі вже темніло; далекі будиночки розтанули в присмерку, дощ ущух і в розривах хмар де-не-де світліло небо. Намагаючись не шелестіти, він виповз з-під сіна і спустився на землю. Ніяких ознак людей і не видно. А проте тут, біля самої землі, приглушені голоси чути значно виразніше.
Можливо, люди сидять по той бік стіжка? Вітя поповз ліворуч, і голоси стали віддалятися. Тоді він змінив напрямок — голоси зазвучали чіткіше. Ще кілька рухів, і він почув їх майже поряд. Але дивно, вони долинали з глибини стіжка. Вітя взявся за дріт, яким було обв'язано стіжок, і раптом у цьому місці відсунувся снопик сіна. Вітя злякано відсахнувся: просто перед ним темнів круглий отвір. Він одразу все зрозумів. Стіжок поставлено для маскування, він накриває дот. А в самому доті, очевидно, солдати. Мабуть, їх там не було, коли вони з Миколкою вилазили на стіжок. Що ж тепер робити? Як вибратися?
Вітя швидко поправив розворушене сіно, приліг біля стіжка і став уважно слухати. Дивно — там, усередині, говорили по-російськи!
— Так, діло кепське, — повільно мовив низький чоловічий голос. — Бісові душі, що вигадали!..
Другий співбесідник, з високим, тонким голосом, що зривався на самих верхах, і тоді здавалося, що чоловік захлинається, видимо, розвивав далі свою думку.
— Тікати нам треба! Уб'ють нас з тобою, Василю Дмитровичу, їй-богу вб'ють!..
— А хто тобі все це сказав?
— Не варто й згадувати!.. Сам же ти все чув.
— Ну, то ж він казав про полонених і мобілізованих, — не здавався бас. — А ми хто?
— Зрозумій же ти, їм це байдуже! Вони хочуть, щоб жодна миша не знала, де цей дот стоїть… Зараз ми з тобою в охороні, а завтра роботи закінчать і почнуть підмітати. І разом із сміттям — і нас з тобою… на звалище, в рів!..
— Який рів? — насторожився бас.
— Той самий, що недавно за селом екскаватором вирили.