Читать «Небесний гість» онлайн - страница 8

— Іване Івановичу, тепер я вам поганий помічник. Доведеться нам тут перечекати до вечора.

— Дурниці, — заперечив Тюменєв. — Боягузтво. Лишилося зовсім небагато. Бачите, вже дах будинку видно. Якщо йти відкритою галявиною важко, то ми переповзем її. Я попереду, ви — в кільватері.

І Тюменєв справді порачкував. «Недарма Олена Гаврилівна називає його «гарячкою», — подумав Аркусов, усміхнувся, поморщився і поповз за Тюменєвим «у кільватері».

«Ні, я його не візьму в експедицію. Легкодухий. Тюхтій. То ж бо й воно», — подумав Тюменєв, хоробро перетинаючи галявину.

7. Неспокійний день

Олені Гаврилівні не спалося. Тривожні думки обсіли. Іван Іванович — її Ваня — збирається в якусь експедицію, з котрої, може, й не повернеться. Зоря завдала клопоту. Почалися бурі. Будинок стоїть у затишному місці, а весь двигтить. І Олена Гаврилівна, хоч і душно, звечора щільно причинила всі двері й вікна. А ліс усе шумить, вітер гуде, не дає заснути…

Аж під ранок непомітно задрімала старенька, і раптом — трах-трах-трах…

Підскочила вона на ліжку, тремтить, спросоння збагнути нічого не може, тільки відчуває — в кімнаті свіжим нічним вітерцем віє. Протерла очі її бачить: у хаті діється щось незрозуміле. Вікна й двері самі собою повідчинялися. Зненацька підскочило віко скрині і одразу ж закрилося. Дверцята буфета і шафи розчинились, наче їх зсередини хто штовхнув. На шафі стояла кругла фанерна коробка для капелюхів, щільно прикрита кришкою. Ця кришка підскочила до стелі, впала на підлогу й покотилася.

Дуже злякалась Олена Гаврилівна, вибігла із спальні в їдальню, а там теж стрільба: з глухим шумом вибухнули консервні банки на буфеті, забахкали корки, вилітаючи з пляшок з лимонадом. Мов хлопушка, бахнув пергаментний папір, яким було обв'язано напівпорожню банку з варенням.

Олена Гаврилівна розгублено кидалася з боку в бік. Вона чекала, що і крісла, і дивани, і подушки, і перина почнуть вибухати й лопатись, і, — чи довго до біди, — хоча б самій не луснути. Було на те схоже. У скронях стукало, у вухах шуміло, серце билося прискорено, дихалося через силу, руки й ноги похололи.

Але постріли й вибухи припинились так само раптово, як і почалися. В будинку стало тихо. Тільки шумів, свистів, завивав вітер, гасаючи у верхівках сосон.

Світало. Олена Гаврилівна постояла серед їдальні, зітхнула, трохи заспокоїлась і пішла вмиватися та одягатись — більше вже не заснеш.

У кухні вона побачила сліди тих самих незрозумілих вибухів: розчинені дверцята, відкинуті кришки, корки, що повилітали з пляшок. Олена Гаврилівна з острахом усе прикривала, затикала, зачиняла — чи не вибухне знову? Ні, нічого не трапилось.

Поставила кофейник з водою на електричну плиту. І не встигла прикрити папером та обв'язати банку з варенням, як кофейник бурхливо закипів. Так швидко! Що з ним сталося? Тюменєва торкнула кофейник рукою — він був ледве теплий. А вода кипіла ключем.

Олена Гаврилівна важко сіла на табуретку. В голові запаморочилось. Їй здавалося, що вона божеволіє.