Читать «Небесний гість» онлайн - страница 7

Аркусов не одставав від нього.

Будівля прикривала їх од вітру, і вони щасливо пройшли кілька кроків уздовж стіни круглої башти, але як тільки поминули її, вітер зі свистом ударив у груди й обличчя.

Тюменєв зігнувся під прямим кутом і рушив уперед, та скоро відчув, що задихається. Спробував іти задки, але порив вітру одразу ж збив його з ніг.

Аркусов допоміг професорові підвестися. Тюменєв уже не заперечував проти допомоги.

— Прикрийте рот носовою хустинкою! — гукнув Аркусов, підтримуючи старого астронома.

Здавалось, зоря намагалася вже тепер зірвати всю атмосферу Землі. Ураган шаленів. Дерева похилилися в один бік, гілки, витягтись, дрібно тремтіли, різноголосо дзвеніли, свистіли, співали, мов туго натягнуті струни. Тріщали зламані бурею дерева. Величезні суки, гілки, листя, сухі голки й шишки — все лісове сміття шалено проносилось над головою. Смерчі білої куряви крутилися, танцювали по дорогах. У синьому небі з неймовірною швидкістю мчали обривки білих, як вата, хмар.

Від обсерваторії до лісу треба було пройти кроків двісті по відкритому місцю. «Чи вистачить у старого сили?» — подумав Аркусов. У лісі буде затишніше, але там, дивись, придавить деревом або впаде на голову товстий сук. А за лісом — знову чисте поле. Ні, не дійде Тюменєв…

Від «корпусу» — головної будівлі — ледве долинув заглушений бурею крик. Аркусов озирнувся. Міцно тримаючись за кам'яну балюстраду, на нижній веранді стояли молоді співробітники обсерваторії і застережливо кричали. Хтось махав рукою.

Аркусов почав побоюватися вже не тільки за Тюменєва, а й за самого себе.

— Іване Івановичу, вернімося! — крикнув він у вухо Тюменєву.

— Я… вас… не тримаю… — відповів шалений старик і, скорчившись іще більше, почав пробиратися вперед. Іти проти течії скаженого гірського потоку було б не важче. Та Тюменєв ішов. Чи міг повернутися Аркусов?

І, чіпляючись один за одного, один одного підштовхуючи й підтримуючи, падаючи й насилу підводячись, крок за кроком просувалися вони вперед і, нарешті, досягли лісу.

Тут було затишніше, дихалося легше. Але стежку завалив бурелом. Щохвилини доводилося перелазити через повалені дерева й купи сміття або обходити їх.

З-під оголеного коріння старої сосни, наполовину розчахнутої і обвугленої давнім ударом блискавки, витікало джерело. Вода його, насичена газами, вирувала, шипіла, бралась бульками і стікала сріблястим струмочком. Ще вчора цього джерела не було. «Мабуть, нарзанне джерело. Нове джерело, породжене зорею», — подумав Тюменєв.

На зовсім рівному місці Аркусов спіткнувся, голосно скрикнув, ступив крок, знову скрикнув і сів на землю.

— Я, здається, звихнув ногу, — сказав він. — Збагнути не можу, як це трапилося.

— З ласки зорі, — озвався Тюменєв. — Пояснювати зараз ніколи. Скидайте-но черевика, я постараюсь вправити вашу ногу.

Тюменєв смикнув за ногу Аркусова. Той зойкнув.

— Дуже болить? — запитав Тюменєв.

— Так. Дякую. Кістка, здається, стала на місце.

Кульгаючи і охаючи, Аркусов чвалав за Тюменєвим. Ось і узлісся. Курява з шляху забиває очі, ніс, рот. Вітер валяє з міг. До другого переліска не менш як сотня метрів.