Читать «Небесний гість» онлайн - страница 141

— Нещасний я, нещасний! — бурмотів Джон. — Краще б ногу зламати, плигаючи з автомобіля!

Джон ходив по кімнаті, то гасив, то вмикав світло, заглядав у дзеркало. Пробував підкладати під сорочку газети, клейонку, затулявся, мов щитом, тазом, підносом, — світиться. Прокляття! Що скаже Мері, коли побачить його? А він так хотів порадувати її…

Займалося на світ. Наставав день. Треба було збиратись на роботу. Джон умився, причесався перед дзеркалом, — брр! Приготував сніданок. Доїдаючи бутерброд, не міг утриматись, щоб не заглянути в дзеркало… Він сам собі здавався бридким, мов живий мрець.

На роботу, однак, треба йти. Надів тепле пальто, хоч було літо, насунув на лоба капелюха і вийшов.

Джон готовий був до всього, і все ж не міг уявити, що своїм виглядом викличе таку сенсацію.

Вже у вестибюлі будинку його побачила дружина портьє, істерично завищала і, майнувши в свою комірку під сходами, грюкнула дверима.

На вулиці круг Джона враз виріс натовп.

— Примара! Скелет у шубі! Живий труп! Скляна людина! — лунали голоси.

Хлопчаки сміялися, свистіли, хоробріші смикали Джона за поли. Забачивши вуличні безпорядки, збігалися полісмени. І Джон кинувся тікати, щоб сховатись у підземці

Там було темніше, ніж на вулиці, і він світився ще ефектніше. Кондукторка зацокотіла зубами; публіка схвилювалася; у жінок почалися істерики; пасажири обурювались і вимагали «зсадити це неподобство». Джон бачив, що всі його цураються, і почував себе прокаженим.

Змучений, він зовсім занепав духом. Сяк-так дістався до контори, до смерті налякав старого швейцара, який, узявши його пальто, так і сів на підлогу, — потім ввійшов у бухгалтерію.

Він пробирався до свого стола і ніби гасив по дорозі всі звуки. Стихло стрекотання машинок, перестали дзижчати арифмометри. Настала глибока тиша. Тільки одна машиністка, що сиділа поряд із столом Джона, тріскотіла клавішами, з головою поринувши в роботу. Але незвична тиша дійшла і до її свідомості. Вона підвела голову, глянула на Джона, завищала, мов сирена, хроматичною гамою на дві октави і зомліла.

У конторі знову загули, зашуміли, але це вже був шум бурі, катастрофи, стихійного лиха. Службовці посхоплювалися з своїх місць, кричали, розмахували руками. Жінки повтікали, чоловіки несміливо обступили Джона.

— Містер Сіддонс! — пролунав громовий голос бухгалтера.

Джон, почуваючи себе так, ніби він голий, пройшов за скляну перегородку.

Бухгалтер довго й уважно розглядав легені і серце Джона, потім сказав:

— Прошу пояснити, що означає цей… цей… я не підберу слова… цей незвичайний маскарад?

— Пробачте, містер… це не маскарад, а скоріше нещасливий випадок, — белькотів Джон. — Наслідки одного невдалого експерименту… лікування…

Фатальне слово було сказане.

— Лікування? — вигукнув бухгалтер. — Так ви хворі? І до того ж така… непристойна хвороба? Чого ж ви прийшли? Тут не клініка і не анатомічний музей.