Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 15

Я заздрив цілковитому спокоєві, з яким Бєлопольський терпляче чекав кінця цих тортур. Пайчадзе, більш нервовий, часто дивився на годинник.

Приблизно через двадцять хвилин після початку польоту Камов, несподівано для мене, встав і підійшов до одного з вікон. Він рухався, очевидно, легко. Трохи відсунувши плиту, що закривала вікно, він подивився крізь вузеньку щілину. Я б багато дав, щоб бути на його місці.

Останні хвилини минали неймовірно повільно. Стрілки годинника неначе зупинилися зовсім. Залишилося три хвилини… потім дві… Швидкість нашого корабля наближалася до дивовижної цифри — двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Коли двигуни замовкнуть, ми летітимемо з цією швидкістю сімдесят чотири дні, аж поки не досягнемо Венери.

Коли залишилася одна хвилина, я заплющив очі і приготувався до тієї величезної зміни, яка мала відбутися, — від подвоєної ваги до цілковитої невагомості. Я знав, що ворушитися треба буде дуже обережно, поки організм не пристосується до цього.

Раптом щось трапилося. У вухах гуло, як і раніше, але я всім тілом відчув зміну. Настало легке запаморочення, та воно майже одразу пройшло. Матрац, на якому я лежав, став несподівано дуже м'який. Я відчув себе так, неначе лежав на поверхні води. Гул швидко стихав, і я зрозумів, що він тільки в мене у вухах. Навколо була тиша. Двигуни припинили роботу.

Розплющивши очі, я побачив Камова, який стояв біля пульта.

Стояв… але його ноги не торкалися підлоги. Він непорушно висів у повітрі без будь-якої опори.

Ця, вперше побачена, фантастична картина вразила мене, хоча я знав, що так і повинно бути. Корабель перетворився в маленький відокремлений світ, в якому була зовсім відсутня вага.

Я лежав, не наважуючись навіть поворушитись.

Пайчадзе зняв шолом і встав. Жоден акробат на Землі не зміг би це так зробити. Він зігнув ногу, поставив ступню на підлогу і плавно випростався на весь зріст.

Бєлопольський сів і якимись дивними, невправними рухами теж зняв шолом. По його губах я бачив, що він щось говорить. Пайчадзе простягнув йому руку, і Костянтин Євгенійович несподівано опинився в повітрі. Вперше я побачив на його незворушному обличчі хвилювання. Він спробував стати на ноги, але раптом повернувся головою вниз. Пайчадзе, сміючись, допоміг йому зайняти попереднє положення. Він щось говорив, але крізь шолом я нічогісінько не чув. Мене оточувала мертва тиша.

Обидва астрономи попрямували до вікна. Вірніше, попрямував Пайчадзе, а Бєлопольський рухався за ним, учепившись за його руку. Добувшись до стіни, він схопився за один з багатьох ременів, прикріплених скрізь, і, мабуть, знайшов рівновагу. Пайчадзе натиснув кнопку — і металева віконниця поповзла вбік.

Цікавість змусила мене залишити рятівний матрац. Я повільно відстебнув ремені і зняв шолом. Дивно було відчувати свої невагомі руки. Я кинув шолом на матрац, але він не впав, а повис у повітрі.

Обережно, намагаючись різко не рухатись, я почав підводитися на ноги. Все було добре, і я самовдоволено думав, що не зроблю так, як Бєлопольський, та раптом, помітивши, що повис в повітрі, зробив мимовільний рух схопитися за що-небудь. Мої ноги на якусь мить торкнулися підлоги, і я, мов пушинка, злетів до стелі, — вірніше, до тієї частини приміщення, котра досі сприймалася як стеля.