Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 17

Можливо, тільки зараз, дивлячись на рідну планету, що була так далеко, я вперше відчув тугу розлуки. Мені пригадалися друзі, з якими я попрощався напередодні старту, товариші по роботі. Що вони роблять в цю хвилину? В Москві зараз день. Ясне голубе небо розкинулося над ними, і за цією блакиттю не видно малесенької точки — нашого зорельота, який все далі й далі мчить у чорну безодню світу.

Я поглянув на своїх товаришів. У Камова і Пайчадзе обличчя були спокійні, як завжди. Порізане зморшками обличчя Бєлопольського було сумне, і мені здалося, що на його очах блищать сльози. Підкоряючись мимовільному поривові, я взяв його руку і потиснув. Він відповів на мій потиск, але не обернувся до мене.

Мені стало тяжко на серці, і я одвернувся. Зовнішній спокій Камова і Пайчадзе в цю мить був мені неприємний, але я розумів, що вони тільки краще володіють собою, ніж ми, а відчувають, мабуть, те ж саме.

Я подумав: «Ці двоє людей залишають Землю не вперше. Мабуть, коли вони вдвох летіли до Місяця, то не були такі спокійні».

Близько години на борту корабля панувала цілковита мовчанка. Всі дивилися на далеку Землю. На її диску я не розрізняв майже ніяких деталей, і вона зовсім не була схожа на шкільний глобус.

— Мабуть, — сказав я, — на всій поверхні Землі густа хмарність.

— Чому ви так думаєте? — запитав Пайчадзе.

— Майже нічого не видно.

— Хмари тут ні до чого, — сказав він. — Навіть коли їх зовсім не буде, деталі земної поверхні теж погано видно. Атмосфера відбиває сонячні промені дужче, ніж темні частини материків. Коли б була зима, ми бачили б Європу значно краще. Хочете переконатися, — погляньте на південну півкулю.

Справді, я виразно бачив силует Австралії. Азія ледве проступала крізь білястий серпанок.

За ті години, що ми сиділи біля вікна, Земля і Місяць, здавалося, були весь час на одному місці. Корабель неначе не віддалявся від них.

— Вам це тільки здається, — сказав Сергій Олександрович, коли я звернув його увагу на цю обставину. — Віддаль безперервно збільшується на шістдесят кілометрів за секунду.

— На п'ятдесят вісім з половиною, — поправив Бєлопольський.

— Я назвав цифру приблизно, — сказав Камов, — але Костянтин Євгенійович, звичайно, правий. Якщо хочете ще точнішу цифру, то на п'ятдесят вісім кілометрів двісті шістдесят метрів.

Я не міг стримати посмішки, побачивши, як Бєлопольський стулив свої тонкі губи при цих словах, сказаних найбезневиннішим тоном. Посміхнувся і Пайчадзе.

Костянтин Євгенійович мав маленьку ваду: він не завжди був досить тактовний, і Камов, як ніхто, умів лагідно вказати йому на це. Остання названа ним цифра була абсолютно точна.

Дивлячись з вікна зорельота на вільно висячу в просторі кулю Землі, я подумав про довгі віки, коли люди вважали свою маленьку планету центром світу. Мене потягло до апарата. Хотілося відбити на плівці цю захоплюючу картину. Хай мільйони людей побачать те, що бачимо ми — чотири щасливці, чотири посланці радянської науки.