Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 13

Він обняв Пайчадзе і мене.

Ми попрощалися з іншими членами комісії. Всі були дуже схвильовані. Тільки Камов здавався незворушно спокійним. Коли ми сідали в автомобіль, він подивився на мене і посміхнувся.

— Ну як? Спали? — запитав він.

Я тільки міг мовчки кивнути головою.

Останні потиски рук, останні побажання, і машина рушила. Через вісім хвилин ми були біля корабля.

Бєлопольський чекав нас біля підйомної машини. Поруч з ним стояв інженер Ларін — керівник робіт по підготовці корабля до польоту. Крім нього, всі працівники ракетодрому вже залишили місце старту. Над ними, на висоті десятиповерхового будинку, сяяв на сонці білий корпус зорельота. Він мав двадцять сім метрів у довжину при ширині шість метрів і формою нагадував величезну диню. Внутрішня його будова була мені вже добре знайома.

На передній частині виблискувала золотом назва корабля — СРСР-ЛС2.

Камов поговорив з Ларіним. Попрощавшись з нами, інженер сів у машину. Було без п'ятнадцяти хвилин десять. З його від'їздом порвався останній наш зв'язок з людьми.

— В дорогу! — промовив Камов.

Підйомна машина швидко підняла нас на площадку. Зблизька я побачив, що корабель висить не строго вертикально, а під невеликим кутом до заходу. Круглий вхідний отвір зорельота був вузький, і потрапити всередину можна було тільки поповзом. Першим зник всередині корабля Бєлопольський, за ним Пайчадзе. Настала моя черга.

З цієї висоти було видно весь ракетодром. Я помітив машину Ларіна, яка віддалялася з великою швидкістю, і помахав їй рукою. Останнє, що я побачив, пролізаючи в отвір, була червона ракета, що злетіла далеко на горизонті.

— Швидше! — сказав Камов.

Він пройшов за мною, і ми, натиснувши кнопку, герметично закрили кришку.

— Що це за ракета? — спитав я Камова.

— Нагадування, що до старту залишилося десять хвилин, — відповів він.

Ми опинились у верхній, вірніше, передній частині корабля, в якій були розташовані обсерваторія і командний пункт. Приміщення було залите яскравим електричним світлом.

Пайчадзе подав нам великі шкіряні шоломи.

Я спитав його, навіщо вони.

— Щоб поберегти вуха, — відповів він. — Надіньте шолом, затягніть ремені тугіше і лягайте.

Він показав на широкий матрац, що лежав на підлозі.

— Прискорення — двадцять метрів. Це небагато, але краще переносити його лежачи. Воно триватиме майже півгодини.

— Виходить, ми нічого не побачимо? — розчаровано спитав я.

— Так. Вікна відчинимо, коли робота двигунів припиниться.

Він надів шолом і ліг поруч з Бєлопольським. Мені нічого не лишалося, як зробити те саме.

Камов, у такому ж шоломі, як і ми, сів у шкіряне крісло біля пульта керування, не зводячи очей з секундоміра.

Це крісло, що становило з пультом одне ціле, могло разом з ним обертатися у всіх напрямках, залежно від положення корабля. Воно потрібне тільки під час старту і польотів над планетами. В дорозі, коли всередині зорельота зникне вага, потреба в ньому, звичайно, відпаде.

Я подивився на свій годинник. Було без двох хвилин десять…

Важко описати, що я відчував у цю мить. Це було вже не хвилювання, а щось набагато сильніше, майже нестерпне…