Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 14

Залишилося півтори хвилини… Одна хвилина…

Я мигцем глянув на товаришів, що лежали поруч. У Бєлопольського очі були заплющені і обличчя спокійне. Пайчадзе, трохи піднявши руку, дивився на годинник. Я згадав, що він вдруге готується залишити Землю. А Камов?.. Він відчуває це вже втретє…

Тридцять секунд… Двадцять… Десять…

Камов повернув одну рукоятку на пульті, потім другу.

Крізь шолом, який щільно закривав вуха, почувся наростаючий стугін. Він ставав усе дужчим. Я відчув, як здригається корпус корабля…

Потім якась м'яка сила притиснула мене до підлоги. Рука з годинником мимоволі опустилася. Я спробував знову підняти її. Рука була помітно важча, ніж звичайно.

Одна хвилина на одинадцяту.

Отже, ми вже летимо.

Стугін не збільшувався, але він був настільки сильний, що я зрозумів: без спеціального шолома неможливо було б переносити його.

Корабель летів усе далі й далі, кожної секунди збільшуючи швидкість на двадцять метрів.

Я шкодував, що не міг зняти на плівку Землю, яка віддалялася. Це були б винятково ефектні кадри. Навіть автоматичні кіноапарати, вмонтовані в стінки корабля, Камов не дозволив мені використати. Їхні об'єктиви були закриті зовні металевими кришками.

Лежати було нестерпно: мені хотілося швидше побачити все, що нас оточує. Я заздрив Камову. Він мав можливість користуватися для цього двома перископами, окуляри яких були перед ним на пульті. Час від часу він дивився в них, контролюючи політ корабля.

«Скільки часу треба, щоб проминути атмосферу, — подумав я, — якщо вважати, що вона простягається на тисячу кілометрів? За першу секунду корабель пролетів двадцять метрів, за другу — сорок і так далі. Отже, ми проминули її трохи більше ніж через п'ять хвилин після старту».

Обчислюючи це в думці, я звернув увагу, що, незважаючи на збільшену вдвоє силу ваги, мозок працює цілком нормально. Щоб якось скоротити час вимушеного неробства, я почав вираховувати, на якій відстані ми будемо від Землі, коли робота двигунів припиниться. Я запам'ятав, що вони повинні працювати двадцять три хвилини сорок шість секунд. Розв'язали цю задачу в умі я не зміг. Діставши записну книжку, я почав робити обчислення на папері. Бєлопольський несхвально подивився на мене. Я написав на аркуші: «Скільки кілометрів ми пролетимо з працюючими двигунами?» — і подав йому книжку й олівець. Він подумав з хвилину і, написавши відповідь, повернув мені. Я прочитав: «20320,5 км. Лежіть спокійно!»

Час минав. З моменту старту пройшло вже близько п'ятнадцяти хвилин. Ми були далеко за межами атмосфери і летіли в безповітряному просторі. Мене охопило страшенне нетерпіння. Лежати ставало все неприємніше. Страшенний стугін наших атомно-реактивних двигунів дратував нерви і викликав нездоланне бажання хоч на хвилину припинити його. Всередині корабля навіть крізь шолом він був нестерпно гучний. Що ж робиться там, біля корми корабля? Яке це, мабуть, надзвичайне видовище! Велетенська ракета, з довгим вогняним хвостом за кормою, з нечуваною швидкістю летить у чорній порожнечі.