Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 12

Я знав, що як він, так і предмети в шафі не можуть упасти на мене, але сила «земних» звичок заставила зробити рух вбік. Зошит одразу ж відлетів у протилежний.

Арсен Георгійович помітив це і розсміявся. Він витяг із шафи якийсь прилад і, спритно повернувшись у повітрі, опинився в такому ж положенні, як і я. Водночас він встиг спіймати мій зошит.

— Можна прочитати? — спитав він.

Я хитнув головою. Він уважно читав останні сторінки.

— Фізичні явища на кораблі, — сказав він, повертаючи мені зошит, — описані добре, але чому ви нічого не написали про старт польоту?

— Обов'язково напишу.

— Треба дотримуватися хронологічної послідовності.

— Цей щоденник, — відповів я, — тільки сирий матеріал. Я пишу його як прийдеться.

— Ніколи не треба робити «як прийдеться», — він поклав руку на моє плече, і від цього я одразу ж опустився вниз. — Не ображайтеся!

— Що ви, Арсене Георгійовичу! Звичайно, не ображаюсь.

Він пішов, зачинивши за собою двері, а я знову «сів» до стола і уважно прочитав усе написане.

Звичайно, Пайчадзе мав рацію. Мої записи сумбурні. Треба писати послідовно…

В ніч перед стартом я, всупереч своїм сподіванням, спав добре. Рівно о сьомій годині за мною заїхав Пайчадзе. Взявши з собою невеличкий чемодан, який супроводжував мене у всіх моїх поїздках, я сів у машину з почуттям, схожим на полегшення.

Закінчилося чекання… Дороги назад немає!

Арсен Георгійович був мовчазний. Я розумів його стан і не турбував розмовою. В Москві Пайчадзе залишав дружину і шестирічну дочку. Він дуже любив їх, і розлука була для нього важкою. Він тільки що попрощався з ними, бо проводжаючих не допускали на місце старту. Машина проминула стадіон «Динамо» і помчала по Ленінградському шосе. Наш космічний корабель має вирушити в дорогу з берега Клязьми. Звідти ж Камов починав і обидва перші польоти.

Була дев'ята година ранку, коли ми прибули на місце.

Ракетодром, обгороджений високим парканом, являв собою величезне поле діаметром п'ятнадцять кілометрів. Вхід за цю огорожу був суворо заборонений будь-кому. В центрі поля був наш. корабель, готовий до польоту. Він висів за тридцять метрів од землі, підтримуваний ажурним переплетенням стартової площадки.

У великому двоповерховому будинку, який жартома називали «Міжпланетним вокзалом» і де були майстерні та лабораторії, що обслуговували корабель, ми застали Камова, Бєлопольського і членів урядової комісії. Ми з Пайчадзе прибули останніми. Камов розмовляв з головою комісії — академіком Волошиним, а Бєлопольський, привітавшись з нами, через кілька хвилин сів у машину і поїхав до корабля.

Камов покликав Пайчадзе, і я залишився сам. До мене підійшов єдиний допущений на старт представник преси — кореспондент ТАРС Семенов, якого я добре знав. Він запитав мене про самопочуття і передав привіт від працівників ТАРС. Я розгублено подякував йому. О пів на десяту Камов устав і міцно потиснув руку

Волошину.

— Час! — сказав він.

Старий академік, видно дуже схвильований, обняв його.

— Від усього серця бажаємо вам успіху! — сказав він. — 3 величезним нетерпінням чекатимемо вашого повернення.