Читать «Карафуто» онлайн - страница 62
Олесь Васильевич Донченко
Хабаров розкрив кошика і витяг смаженого рябця.
— Це наш Окума промишляє. У нього є мисливська рушниця. Але полює він рідко, немає часу за роботою.
В консервній банці був варений рис.
— Я теж звик до цього, замість хліба, — вказав очима на рис Хабаров.
Він поставив перед Володею пляшку.
— Саке, — сказав він. — Її японці п'ють підігрітою, але нам буде і так добра.
— Дякую, я не питиму, — відмовився Володя. — Як я, п'яний, перейду через кордон?
— П'яний? Дурниці! Від саке? Та це ж рисова горілка, має всього двадцять градусів! Пий!
Хабаров відкупорив пляшку і подав її Володі. Юнак нерішуче повертів пляшку в руках і поставив.
— Пийте краще ви… товаришу Хабаров.
— От такої! Половина пляшки твоя. Спочатку ти мусиш випити. І потім ось що… Для тебе я не Хабаров, а просто Петя, Петро… Пий. Тільки — враз, хутко, не міркуючи. Ну?
«От причепився, як реп'ях», подумав Володя, взяв пляшку і ковтнув із шийки. Пекуча рідина, наче ножем, полоснула горло. Юнак закашлявся, на очах проступили сльози.
— Оце… така… саке? — ледве вимовив він.
— Пий, пий! Ну да, саке! Ти не будеш більше? Це чорт знає що таке! Я гніваюсь на тебе.
— Це… саке?
— Саке.
Неясна підозра заповзла в серце. Неймовірно, щоб оцей пекучий спирт був саке.
Хабаров сердито поставив пляшку в кошик.
— Коли так — я теж не хочу! — буркнув він.
Деякий час обидва мовчки їли м'ясо. Хабаров скоса зиркав на Володю. Потім удавано, як здалося Володі, посміхнувся.
— Ну, годі нам сердитись, — сказав примирливо. — Адже ми в тайзі. Нам треба бути друзями. Руку!
Він потиснув Володю за лікоть.
Над верховіттям дерев пропливав червневий лагідний день. Крізь просвіти в густому мереживі хвойного віття виднілися острівці блакитного чистого неба.
Десь угорі віяв вітрець, але внизу, під наметом з хвої, було тихо й задушливо. Тут завжди стояв присмерк, і тільки на галявинах сяяло сонце, колихалися квіти і дзвеніли комахи.
— Я не знав, що у вас є брат, — сказав Володя Хабарову, коли вони знову рушили в путь.
— Брат? Який брат? — здивувався той.
— Та ви ж недавно сказали, що у вас є брат, що він живе біля кордону.
Хабаров зніяковів.
— А, так, так! Звичайно. Брат, його звуть Сергій. Дивися — сірка!
Він нагнувся і наздирав з пенька модрини червонуватої камеді.
— Її жують, — сказав він, вкидаючи шматочок у рот. — Ясна від неї, кажуть, міцнішають.
І вони пішли далі.
— А батько ваш був політичний засланець?
— Чому ти кажеш мені «ви»? Адже ми — друзі. Мій батько? Ну да. Його засудили на довічну каторгу за замах на губернатора. Власне кажучи, його мали стратити, але саме трапилась якась амністія, чи що. Одно слово — смерть батькові замінили довічною каторгою. Дивися, який гриб. Але він отруйний. Гадючий, кажуть. Ти чув, як кричить гадюка?
— Сичить?
— Ні, кричить. Співає. Це буває вночі. Ось так: крю-крю-ю…
— Справді? Це моторошно.
— Або коли пугач кричить. Він плаче й регоче. Думають, що лісовик.
— А ведмеді? Часто трапляються?
— Ого, на кожному кроці. Тайга. Де ж їм жити, як не в тайзі?
— Я ще не зустрічав.
— Вони перші на людей не нападають. Ось вовки страшніші. Особливо, коли зграя.