Читать «Карафуто» онлайн - страница 60
Олесь Васильевич Донченко
Він важко зітхнув:
— Я теж дуже хочу в Радянський Союз. Я перейшов би з тобою кордон. Але в мене тут, на нафтовому промислі, наречена. Я не можу її залишити.
Йому було років двадцять. У нього були красиві губи й ніс з горбинкою. Коли він посміхався, на щоках у нього робились ямочки, як у дівчини. І тільки руки, порепані й загрубілі від роботи, доводили, що ця людина працює щодня нарівні з іншими дроворубами. Окума нахилився Володі до вуха й прошепотів:
— У тебе буде гарний провідник. Він добре знає тайгу. Він часто буває у всіх сусідніх артілях дроворубів і тримає з ними зв'язок. Тільки — тсс!
І, повернувшись до товаришів, Окума суворо сказав:
— Не забувайте, що язик бовтається на мотузку. Треба його міцно прив'язувати.
Присунувшись до Володі, він спитав:
— Скажи всім нам, чи є тому правда хоч завбільшки з рисове зерно, що в Росії немає ні одного поміщика, ні одного хазяїна?
І стало в бараці так тихо, що чути було, як шелестить під стелею крильцями великий нічний метелик. У розчинені двері дивився місяць і струмувала нічна тайгова прохолода.
Двадцятеро дроворубів застигли, боячись пропустити хоч слово з того, що вони зараз мають почути у відповідь.
— Немає жодного поміщика, жодного власника-хазяїна, — голосно відповів Володя. — Це велика правда, велика на весь світ, бо це правда Леніна, нашої партії.
Усі голосно загомоніли, і кожний навперебій питав:
— І поліцаїв немає?
— Немає і поліцаїв, — відповідав Володя.
— І жодного прикажчика?
— І жодного прикажчика.
— І ніхто не має права лаяти й бити робітника?
— Ніхто.
І знову всі загомоніли: «На світі є країна без поміщиків, без прикажчиків і поліцаїв. Варто ще жити на світі!».
Було вирішено, що Володя має відпочити, але баритись не можна. З'явиться прикажчик — доведеться ховатися. Завтра треба вирушати.
Юнак почував, як радісно завмерло в нього серце. Він перейде кордон? Невже цьому правда?
Він заснув у бараці на полу разом з лісорубами.
Рано-вранці його розбудив Окума. Він був схвильований.
— Що трапилося? — спитав Володя.
Окума швидко загомонів.
— Тобі з Хабаровим не можна гаятись. Треба вирушати зараз.
— А в чому річ? — занепокоївся Володя.
Тоді Окума тривожно сказав:
— Я вночі вийшов з барака і чув у тайзі борсуків.
Але Володя не розумів.
— Борсуків? Уночі?
— Ну да. Вони тут не водяться. Тим прикріше. Але я чув їхній стукіт ось так, як зараз чую твої слова.
— Який стукіт?
— Ти цього не знаєш. Але я знаю і все тобі зараз розповім.
У барак ввійшов Моріта.
— Це правда, що ти чув борсуків? — спитав він так само тривожно,
Володя подумав, що, можлива річ, мова йде не про звірів, а про поліцаїв. Може, їх тут звуть борсуками?
Проте виявилось, що Окума чув стукіт справжніх борсуків.
— Ти не знаєш, але я знаю, і Моріта знає, і багато-багато японців знають, — провадив далі Окума, — що борсук — перевертень і ненажера. Ночами борсуки приходять у гості один до одного й барабанять себе по надутому животу. Хто почує такий стукіт — трапиться з тим лихо. Вір мені, як ясному сонцю на небозводі.
— Але ж не я чув цей барабан, — заперечував Володя. — Мені нема чого боятись.