Читать «Остання збірка» онлайн - страница 174

— Що тут написано? — запитав Едсел.

— Щось про абсолютну зброю, — відповів Парк, уважно розглядаючи букви, — попередження не заходити.

Парк відчинив двері. Вони ступили крок, але несподівано відсахнулися.

За дверима була зала, утричі більша за ту, звідки вони прийшли. Наскільки сягав зір, її наповнювали солдати. Пишно вдягнуті, у повному озброєнні, вони стояли нерухомо, немов статуї.

Солдати не виявляли жодних ознак життя.

За дверима стояв стіл, а на ньому три предмети: куля розміром з тенісний м'яч, з каліброваним диском на ній, поруч — блискучий шолом, а далі -невелика чорна скринька з написом марсіанськими літерами.

— Це що — усипальниця? — прошепотів Едсел, з повагою розглядаючи суворо окреслені неземні обличчя марсіанських воїнів.

Парк, який стояв за ним, не відповів. Едсел підійшов до столу й узяв кулю. Обережно повернув диск на одну поділку.

— Як ти гадаєш, як це працює? — запитав він Парка. — Може...

Обоє здригнулися й позадкували. Одна лінія солдатів почала рухатися. Чоловіки в шерензі похитнулися і стали струнко. Вони більше не нагадували мертвих. Давні воїни ожили.

Один із них, одягнений у пурпурну зі сріблом форму, вийшов уперед і вклонився Едселові.

— Господарю, ваші війська готові.

Едсел від здивування не міг вимовити й слова.

— Як вам вдалося лишатися живими стільки років? — запитав Парк. — Ви марсіани?

— Ми раби марсіан, — відповів воїн.

Парк зауважив, що губи його не ворушилися. Марсіанський солдат був телепатом.

— Ми синтети, господарю.

— Кому ви підкоряєтеся?

— Активаторові, господарю. — Синтет говорив, звертаючись безпосередньо до Едсела й дивлячись на прозору кулю в його руках. — Нам не потрібна їжа чи сон, господарю. Наше єдине бажання — служити тобі й битися.

Солдати в шеренгах кивнули на знак схвалення.

— Веди нас у бій, господарю...

— Можете не турбуватися, — сказав Едсел, при-ходячи до тями. — Я вам, хлопці, покажу, що таке справжній бій, будьте певні.

Солдати тричі прокричали урочисте вітання. Едсел посміхнувся, оглядаючись на Парка.

— А що позначають інші поділки на диску? -запитав Едсел.

Солдат мовчав. Схоже, питання не було передбачене його програмою.

— Мабуть, вони активують інших синтетів, -сказав Парк. — Напевно, внизу є й інші зали із солдатами.

— Браття, — вигукнув Едсел. — Я поведу вас у бій!

Солдати ще раз урочисто прокричали вітання.

— Вимкни їх і давай обміркуємо, що робити, -сказав Парк.

Ошелешений Едсел, повернув диск назад. Солдати завмерли, знову перетворившись на нерухомі статуї.

— Ходімо звідси.

— Авжеж.

— І захопи із собою це добро, — сказав Парк, вказуючи на стіл.

Едсел узяв блискучий шолом і чорну скриньку й вийшов назовні слідом за Парком. Сонце майже сховалося за обрій, над червоною пустелею простягнулися чорні тіні. Було дуже холодно, але вони цього не помічали.

— Ти чув, Парку, що він сказав? Чув? Він сказав, що я їхній вождь! З такими солдатами...

Едсел засміявся. З такими солдатами і з такою зброєю ніщо не зможе його спинити. Так, він справді завоює собі країну — найгарніших дівчат у світі, ох і повеселиться ж він...