Читать «Остання збірка» онлайн - страница 149

— Що можна спостерігати на такій висоті? — запитав Морисон. — Там, крім хмар, нічого не видно.

— Може, вони люблять дивитися на хмари, — зауважив Симонс.

— Я йду спати, — сказав Кілпепер. Усе це йому не подобалося.

Уранці Кілпепер прокинувся з передчуттям, що щось негаразд. Він вдягнувся і вийшов з корабля. Вітерець, і той був сповнений якогось невловимого неблагополуччя. Чи, може, це просто його нерви?

Кілпепер похитав головою. Він довіряв своїм передчуттям. Як правило, вони означали, що в його підсвідомості завершився якийсь процес розмірковування.

Довкола корабля начебто усе гаразд. Тварини були на місці й ліниво блукали поміж опорами без жодної видимої мети.

Кілпепер поглянув на них і обійшов навколо корабля.

Науковці уже взялися до роботи, намагаючись розгадати таємниці цієї планети. Еремік пробував зрозуміти мову сріблясто-зеленої тварини із сумними очима. Але цього ранку тварина була надзвичайно млявою. Вона ледь чутно бурмотіла свої пісні й не звертала уваги на Ереміка.

Кілпеперові спала на думку легенда про Цирцею. Може, це не тварини, а люди, яких перетворив на звірів жорстокий чарівник? Він відкинув цю безглузду ідею і пішов далі.

Екіпаж не помітив змін, що сталися відучора.

Усі пішли до водоспаду купатися. Кілпепер відрядив двох астронавтів провести мікроскопічний аналіз колони.

Колона тривожила його найбільше. Науковців вона, очевидно, зовсім не цікавила, але капітан цьому не дивувався. Кожний зайнятий своїм. Зрозуміло, що для лінгвіста на першому місці мова місцевого народу, ботанік шукає ключ до розгадки таємниць планети в деревах, з їхнім надзвичайним розмаїттям плодів.

А сам він що думає? Капітан Кілпепер проаналізував свої здогади. Йому потрібна узагальнювальна теорія. Теорія, яка пояснила б усі помічені явища.

Що це має бути за теорія? Чому на планеті немає мікробів? Чому немає каміння й уламків? Чому... чому... чому? Напевно всьому цьому є більш-менш просте пояснення. Він майже усвідомлював його, але не до кінця.

Капітан сів у тіні корабля, притулився до опори й спробував зібратися з думками.

Близько полудня до нього підійшов Еремік і один за другим жбурнув під опору свої лінгвістичні довідники.

— Спокійніше, — сказав Кілпепер.

— Я здаюся, — промовив Еремік. — Ці дурні уже зовсім не звертають на мене уваги. Вони ледь ворушать язиками і більше не показують фокусів.

Кілпепер підвівся й підійшов до тубільців. Від колишньої жвавості не лишилося й сліду. Вони тиняються довкола такі мляві, немов дійшли крайнього виснаження.

Поруч стояв Симонс і робив якісь нотатки у своєму записнику.

— Що сталося з нашими маленькими друзями? — запитав Кілпепер.

— Не знаю, — сказав Симонс. — Може, вони були надто збуджені й не змогли заснути минулої ночі.

Гіпожираф раптом сів. Повільно перевалився на бік і завмер.

— Дивно, — сказав Симонс. — Я ще жодного разу не бачив, щоб хто-небудь з них лягав.

Він нахилився над твариною й прислухався, чи б'ється серце. За кілька хвилин Симонс випростався.

— Ніяких ознак життя, — сказав він.

Ще дві тварини, вкриті блискучою чорною вовною, впали на землю.