Читать «Остання збірка» онлайн - страница 150

— О Боже, — кинувся до них Симонс. — Що ж це робиться?

— Боюсь, я знаю, у чому причина, — сказав, виходячи з люка, Морисон. Він дуже зблід. — Мікроби. Капітане, я почуваюся вбивцею. Гадаю, цих бідних звірів убили ми. Пам'ятаєте, я вам казав, що на цій планеті немає жодних мікроорганізмів? А скільки їх ми сюди занесли! Бактерії так і кинулися від нас до нових хазяїв. А ті, як ви пам'ятаєте, цілковито позбавлені імунітету.

— Але ж ви казали, що в атмосфері є різні знешкоджуючі речовини?

— Очевидно, вони діють надто повільно. — Морисон нахилився й оглянув одну тварину. — Я переконаний, що причина в цьому.

Усі інші тварини, скільки їх було довкола корабля, попадали на землю й лежали нерухомо. Капітан Кілпепер тривожно озирався.

Підбіг, захекавшись, один із астронавтів. Він був ще мокрий після купання у водоспаді.

— Сер, — задихаючись, почав він. — Там у водоспаді... тварини...

— Знаю, — сказав Кілпепер. — Поверніть людей сюди. — І ще, сер, — вів далі той. — Водоспад... розумієте,

водоспад...

— Ну, кажіть.

— Він зупинився, сер. Він більше не тече.

— Поверніть людей, негайно!

Астронавт кинувся назад до водоспаду. Кілпепер озирався на всі боки, сам не розуміючи, що хоче побачити. У бурому лісі було тихо. Занадто тихо.

Здається, він майже знайшов відгадку...

Він раптом усвідомив, що приємний легкий вітерець, який безупинно овівав їх з першої хвилини висадки на планеті, зник.

— Що за чортівня, що тут відбувається? — неспокійно вимовив Симонс.

Вони попрямували до корабля.

— Наче й сонце світить не так яскраво. — прошепотів Морисон.

Повної впевненості не було. До вечора ще дуже далеко, але здавалося, що сонячне світло й справді потьмяніло.

Від водоспаду поспішали люди, поблискували мокрі тіла. За наказом капітана вони один за одним зникали в кораблі. Тільки науковці ще стояли біля вхідного люка й оглядали затихлу округу.

— Що ж ми накоїли? — запитав Еремік. Від вигляду мертвих тварин, що лежали довкола, його проймало тремтіння.

По схилу пагорба великими стрибками через високу траву бігли двоє астронавтів, які ходили до колони. Вони бігли так, ніби їх переслідував сам диявол.

— Що трапилося? — запитав капітан.

— Ця клята колона, сер! — вимовив Морена. — Вона повертається! Здоровенна вежа кілометр заввишки, з металу невідомо якої міцності — і повертається!

— Що робитимемо? — запитав Симонс.

— Повертаємося на корабель, — пробурмотів Кілпепер.

Він відчував, що відгадка зовсім близько. Йому потрібен лише один невеликий доказ. Лише один...

Тварини підвелися на ноги! Знову, тріпочучи крилами, злетіли у небо червоно-сріблясті птахи. Гіпожираф підвівся, став на чотири ноги, пирхнув і кинувся навтьоки. За ним побігли інші. З лісу, немов лавина, через луки попрямував потік небачених, дивовижних звірів.

Вони мчали на захід, подалі від землян.

— Усі на корабель! — вигукнув раптом Кілпепер. Ось вона, розгадка. Тепер він розумів що й до чого і сподівався, що встигне вчасно відвести корабель подалі від цієї планети.

— Швидше, чорт забирай! Готуйте двигуни до старту! — наказав він ошелешеним астронавтам.