Читать «Бхомбол-ватажок» онлайн - страница 24

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — пролунав знову хрипкий голос.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — закричали одразу з усіх боків.

Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну — Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.

— Повелителю… — прохрипів він, звертаючись до Вішну.

— Голосніше! — закричав один із глядачів, що сидів у кутку.

— Будь ласка, трохи голосніше, — підтримав його інший.

— Казав йому, — розлютився господар трупи, — щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.

Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:

— Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.

— Сиди.

Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.

— Спробував би сам…

— Тоді встань.

Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла — мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.

Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.

Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!

Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать — Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!

Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.

— Ганеше, давай хор! — наказав він.

Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав: