Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 49

За тиждень він помер. На похорон я витратив майже половину привезених з собою грошей. Дотримуючися звичаю, я запросив десятьох буддійських монахів і щедро наділив їх милостинею, щоб батькові добре повелося на тому світі. Від'їжджаючи назад на острів, я купив мачусі сорок метрів полотна і кілька саронгів та сорочок братові. Гроші, що залишились у мене після цього, я віддав мачусі, взявши собі лише дві рупії на дорогу. Мачуха довго не хотіла брати в мене гроші.

— Мені нічого не треба, — сказала вона. — Я вмію бути ощадливою і проживу на те, що в мене лишилось. Твоя підтримка й поради в першу чергу потрібні твоєму братові, не забувай про нього. А найкраще залишайся тут і живи з нами.

— Про брата я подбаю, буду допомагати йому й платити за навчання. Але їхати я повинен обов'язково, тому що господарство кинути не можу.

Доля моїх давніх друзів склалась по-різному. Ранадева був у селі, Ширипала поїхав до свого дядька і працював у нього в крамниці учнем, Дангадаса служив десь у торговій фірмі.

Мені було шкода Ранадеву. З того часу, як я втік з села, він пристав до зграї гуляк і нероб і зовсім розбестився. Проте останні два дні він майже не розлучався зі мною й з усіма подробицями розповів мені про всі витівки своєї нової компанії. Крім того, він розказав мені й про те, що поліція зовсім не збиралась заарештовувати нас, коли ми побили монаха Упасаку. Щоправда, монах поскаржився старості, але той відповів йому, що такими справами займається поліція. В поліцію Упасака не пішов, але казав усім, що староста, мовляв, не зважив на його скаргу через те, що Ширипала і Ранадева його родичі і він їх захищає. Коли монах заявився до старости втретє, той не витримав:

— І тобі не соромно бігати до мене з такими дрібницями? Хлопці зірвали у тебе кілька плодів каджу, а ти здійняв крик на всю околицю, йди, якщо хочеш, з своїми скаргами до їхніх батьків!

— Цей монах і досі на мене чортом дивиться, — закінчив Ранадева.

— Невже ще не забув?

— Та де там! Ой, і противний дід! Треба б залізти до нього в садок і обнести геть чисто все.

— Ні, Ранадева, це ти дарма. Він, звичайно, чоловік злий і жадібний, але все ж таки тоді ми з ним вчинили погано, а не він з нами.

Зрештою настав час їхати. Мачуха й брат довго обнімали і цілували мене, і моє обличчя було мокре від їхніх сліз.

— Прости мене, якщо я заподіяла тобі щось зле, — повторювала мачуха.

— Та ні, нічого лихого ти мені не зробила. Це я мучив тебе й батька.

Ранадева провів мене аж на станцію. Я ледве встиг на поїзд.

— Приїжджай до мене на острів, — запросив я його.

— Приїду й залишусь там назавжди, — відповів Ранадева.

Я зійшов на площадку вагона. Поїзд рушив. Ми ще довго махали руками один одному.

Ввечері я був уже у Поді Гама-рали. Переночувавши в нього, я вранці переплив човном через озеро і десь о дев'ятій був на острові.