Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 50

Мартин Викрамасинге

Коли Джінна дізнався, що мій батько помер, він невтішно заплакав. Пунчі-махаттаї не було: він пішов по воду.

— Ну, як ви тут жили з Пунчі-махаттаєю? — спитав я Джінну.

— Я його навчив почім ківш лиха. Ти його не впізнаєш. Від його лінощів і сліду не лишилось. І ти знаєш, нікуди від нас він уже не поїде. Тепер ми з ним друзі. Дивись, он ті дві грядки він сам обробив, — відповів Джінна і показав мені на дві старанно скопані грядки.

— Отже, йому сподобалось працювати? Що ж, це добре, тепер нас троє.

— Ой, мало не забув. Минулого тижня сюди навідалось двоє з поліції.

— А чого їм тут було треба? — занепокоївся я.

— Вони сказали, що за їхніми відомостями на острові переховується карний злочинець, вбивця. Я відповів їм, що крім нас на острові ніхто не живе, в усякому разі ми нікого не бачили. Вони чули від Поді Гама-рали, що на острові тривалий час з'являвся якийсь дух, а після того, як ми приїхали, він зник. Вони походили, пошукали та й поїхали.

— А ти часом нічого не говорив Поді Гама-ралі про Бал-аппу?

— Ні, нічого.

— А Пунчі-махаттая що-небудь про нього знає?

— Ні, не знає.

— Може бути, що поліцейські приїдуть знову. Треба мати це на увазі. Мабуть, до них дійшли якісь чутки. Цікаво, Бал-аппу ще тут?

— Не думаю. Але це можна перевірити.

— Добре, згодом поїдемо до нього.

В цю хвилину прийшов Пунчі-махаттая. Він поставив глек з водою біля входу в печеру і ввічливо привітався зі мною. Я побачив, що він значно поздоровішав і зміцнів.

— Ти, я чув, став хлопцем хоч куди, — сказав я. — Працюєш не лінуючись. Що ж, давайте розчистимо нову ділянку землі. А гроші від продажу врожаю поділимо, і ти одержиш свою частку.

— Гроші? Навіщо вони мені? Адже я живу з вами, і мені нічого не треба.

— Значить, домовились. Я поклав руки на плечі своїх друзів, і ми пішли на берег озера. Там ми сіли на камені в затінку величезного коркового дерева. Його плоди плавали в каламутній воді біля наших ніг, і напоювали повітря солодкими п'янкими пахощами. Приємний вітерець пестив озеро, що дрімало під гарячим сонячним промінням, і лоскотав наші обличчя.

На озері маячіли рибальські човни. Одні, вже з рибою, поспішали до далекої пристані, що чорніла на протилежному березі, інші непорушно застигли на воді. Якийсь рибалка, стоячи на носі човна, готувався закинути сітку, а його товариш, сидячи на веслах, повільно веслував. Джунглі тяглися ген аж до обрію. Краєвид скидався на тонкий малюнок вугіллям на широкому блакитному полотні.

Неозорий простір неба, тиша, блакитна гладінь озера розбурхали раптом у мені тяжкі й печальні думки про покійну матір, про батька, що так недавно пішов від мене. З глибоким сумом згадав я й про мачуху. Як то вона доживе решту своїх днів? Її й брата міг підтримати тільки я.

— Джінна, друже, — сказав я, і голос мій затремтів. — Я повинен їхати до мачухи, і якомога швидше.

— Я поїду з тобою.

— Гаразд. А господарство догляне Пунчі-махаттая. Як, ти не побоїшся залишитись тут на кілька днів сам? — спитав я його.

Пунчі-махаттая обвів поглядом джунглі і озеро і відповів:

— Ні, не побоюсь. Тепер я нічого не боюсь — ні джунглів, ні диких звірів, ні диявола, ні людини! Я полюбив працю і навчився поважати товаришів. Я народився заново!