Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 47

Твоя засмучена мачуха.

Я подякував юристу.

— А твоя рідна мати померла? — спитав він.

— Так, померла, коли мені було сім років.

— Я, здається, починаю тепер розуміти… І ти втік з дому?

— Втік.

— Що ж, мачуха ставилась до тебе погано?

— Ні, я просто люблю пригоди. Тому ми з Джінною й утекли.

— Це оголошення побачили в газеті мої діти. Вони просили переказати, що дуже співчувають твоєму горю. Наступного місяця вони розраховували приїхати до вас.

— Ми будемо дуже раді. Нехай приїжджають.

— Але ж ти повинен їхати до свого батька!

— Так, я поїду, але через два-три тижні повернусь.

Ми пригостили наших друзів смаженими кокосовими горіхами, плодами каджу і кавою з пальмовим цукром.

— А це хто? — спитав юрист, жуючи горіх і показуючи очима на Пунчі-махаттаю.

— Це Пунчі-махаттая.

— Пунчі-махаттая? — перепитав він і звернувся до нашого нового товариша: — А ти звідки, юначе?

— З Веллабоди.

— Он як? У мене у Веллабоді багато знайомих.

— Мого батька звали Лата Дунувіра.

— Отже, ти рідний внук шановного Дунувіри?

– Авжеж, що так, він мій дід, — підтвердив Пунчі-махаттая.

По дорозі до човна юрист розповів мені, що він чудово знає всю родину Пунчі-махаттаї. Батько його успадкував від діда Пунчі-махаттаї багатий маєток, але прогуляв його і помер жебраком. Повагавшись, юрист розповів також і про те, як Пунчі-махаттая пограбував сліпу жінку.

— Все це я знаю від нього самого, — промовив я. — Таким зробило його життя, та й батьки не привчили його в дитинстві до праці.

— Правду кажеш, — згодився юрист.

— А зараз, на мій погляд, він виправився, став чесним хлопцем.

— Якщо це так, то він перед тобою у великому боргу.

— Ну що ви!

Юрист сів у човна, і Поді Гама-рала відштовхнув його від берега.

— Упалі, ти коли поїдеш до батька? — спитав мене він, беручись за весла.

— Завтра вранці.

— Правильно. Що раніше ти поїдеш, то краще.

На світанку я вже прощався з своїми друзями. На очах Джінни бриніли сльози, а Пунчі-махаттая плакав, як мала дитина.

— Та я ж скоро повернусь, не пізніш як через два-три тижні, — заспокоював я хлопців. — А ви дивіться, не забувайте про діло, пильнуйте господарства.

— Мені б теж хотілось поїхати додому, — мовив Джінна.

— Будь ласка, можеш їхати, як тільки я повернусь.

— Ні, я хочу поїхати з тобою.

— Добре, іншим разом поїдемо вдвох, а Пунчі-махаттаї доручимо доглядати город.

На веслах сиділи Джінна і Пунчі-махаттая. Причалили ми до берега трохи північніше села, бо звідси було ближче до станції. Друзі почекали, поки я сяду в поїзд, і ще довго, після того як поїзд рушив, стояли на пероні.

Мій батько був хворий так тяжко, що лікар вважав його приреченим. Коли я ввійшов до нього в кімнату і він побачив мене, на очі йому набігли сльози, і він спробував був підвестись, щоб обняти мене. Але мачуха цього не дозволила: лікар заборонив батькові навіть рухатись.

— Синку мій, — ледве чутно прошепотів він, — як добре, що ти знову зі мною. Я ж бо так мріяв побачити тебе хоч перед смертю. А вона вже недалеко, я, мабуть, не проживу й тижня.