Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 125

— У тебе прекрасно! — задоволено зауважив він Абакумові. — Чи не почастуєш мене цигаркою? Дякую. Чудово влаштувався. По книжках видно, що тут живе працівник інтелектуальної праці. Професорська квартира. Пишеш? Ти казав мені про якусь книгу. Щось про старовинні пам'ятки. Посувається справа?

— Не дуже, — відповів Абакум із спальні.

— Он як? — полковник щиро здивувався. — Та в тебе ж тепер ідеальні умови. Що тобі заважає?

Абакум не відповів. Він розливав у чашки кофе і мовчав.

— Бува, не внучка сусіда заважає? — постукав по підлозі ногою полковник.

Принісши на підносі кофе, Абакум поставив чашку перед полковником, потім сів навпроти і почав набивати люльку.

— У внучки є наречений, — відповів він. — Режисер кінохроніки. Звуть його Асен Кантарджієв.

— Шкода, — промовив полковник. — Дуже шкода. Внучка — чудова дівчина і з хорошої сім'ї. Я знаю її батька.

— А нареченого? — спитав Абакум. — Нареченого знаєте?

Полковник заперечливо похитав головою.

Потім вони поговорили про погоду, про ревматизм, про зиму, яка вже стукала у двері. Ванов ще раз попросив Абакума почастувати його цигаркою і, закуривши, про щось задумався.

Абакум добре знав, що полковник чекає від нього питання, заради якого, власне, і прийшов сюди, і тому спитав:

— А як ідуть справи у вас в Управлінні? Багато роботи і турбот?

Милий чоловік! Він стоїчно витерпів цілих п'ятдесят хвилин, поки розмова, нарешті, торкнулася теми, що його найбільше цікавила.

— О, — відповів полковник, і втома раптом зникла з його очей. — У нас усе по-старому, як завжди, напружено й неспокійно. Нема затишшя на тихому фронті, на жаль! Роботи багато, особливо останнім часом. Жодного тижня не минає без тривоги.

— Вірю, — сказав Абакум. — Це видно по вашому обличчю. У вас тіні під очима. Мабуть, мало спали останні дві-три ночі?

Ванов знизав плечима і зітхнув.

Можливо, якась складна справа?

А тобі це цікаво?

— Мене завжди цікавили складні справи, — ледве помітно всміхнувся Абакум.

Полковник узяв цигарку, запалив її і глибоко затягнувся.

— З деякого часу, — почав він, задумливо поглядаючи на свою цигарку, наче на ній було написано резюме його короткої розповіді, — з деякого часу іноземна радіостанція, — кілометрів за п'ятдесят від місць, добре тобі відомих, — підтримує регулярний зв'язок, розуміється, таємний, з якимсь своїм агентом, що, певно, перебуває в Софії. Я кажу «певно», бо людину цю ми все ще не знаємо. Ми досі не змогли засікти її, тому що агент ухитряється тільки приймати радіограми свого центру, не відповідаючи йому. Цілком можливо, що він пересилає відповіді з кур'єром або ховає в якомусь тайнику поблизу кордону. Звідки ж центр знає, що агент в дану мить слухає передачі, приймає зашифровані радіограми? Тут, на мою думку, можливі дві відповіді: або центр передає за заздалегідь складеною і постійно уточнюваною програмою, або агент повідомляє його за кілька днів до передачі про те, о котрій годині і на яких саме хвилях прийматиме радіограму. Як шпигун повідомляє центр, якщо взагалі застосовується ця система, ми не знаємо. Особисто я думаю, що використовуються засоби і можливості якогось посольства. Не виключений, проте, і прямий зв'язок з допомогою заздалегідь умовленого коду через листи, телеграми, телефонні розмови тощо. Можливості в цьому відношенні, як відомо, великі. Проте так чи інакше, ми все ще не знаємо, хто цей агент, який сам або через підставну особу приймає радіограми таємної закордонної радіостанції.