Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 124

— Ну і чим же вони закінчаться? — спитав Абакум.

— Про що ви? — здивувалась вона.

— Ваші відносини з Асеном, — уточнив Абакум.

Віолета знизала плечима.

— Скажіть мені ви! Ви ж ясновидець! Усе можете!

— А ви послухаєте мене?

— Дідусь каже, що я маленька дівчинка, а маленькі дівчатка повинні бути слухняні і хороші. Слухаю, — і вона майже притулилась вухом до його губ. — Кажіть.

— Стережіться його! — шепнув Абакум.

Її м'яке волосся лоскотало йому обличчя.

— А ще? — так само ледве чутно спитала вона. Він поклав руку їй на плече, знову поцілував дівчину і одразу ж відійшов.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — погрозила пальцем Віолета. — Що б вона подумала?

Але цього разу в її очах не було сміху.

9

У наступні дні події розвивались так.

Другого ранку, ледве почало розвиднятись, внизу настійливо подзвонили. І хоч Абакум, який читав усю ніч, тільки заснув, він одразу почув дзвінок, стрепенувся і, не розплющуючи очей, прислухався. Три довгих, різких, з перервами дзвінки і, після невеликої паузи, знову те саме. «Три тире, — подумав Абакум, — літера «о» за абеткою Морзе». Умовний знак. Отже, до нього прийшли колеги з Державної безпеки. І раптом відчув, що груди його сповнюються радістю. Скочивши з ліжка, вибіг у вестибюль і подивився у вікно — обережність, незважаючи на знайомий сигнал, все-таки не була зайвою.

На ґанку стояв середній на зріст чоловік. Піднятий комір пальта і низько насунутий на лоб капелюх закривали від Абакума його обличчя. Та й ранок був туманний, мрячив дрібний дощик.

Коли Абакум висунувся з ^вікна, чоловік унизу інстинктивно здригнувся і підвів голову. Крізь мутну сіру пелену туману він не міг добре розглядіти обличчя вгорі. Та, мабуть, знаючи, що його розглядає, перехилившись через підвіконня, не хто інший, як мешканець другого поверху, крикнув не дуже голосно, але так, щоб Абакум зміг почути:

— Доки ти триматимеш мене під дощем?

Почувши знайомий голос, Абакум підскочив як ужалений. Серце його радісно забилося. Він зачинив вікно, швидко, мало не бігом спустився по сходах. Та коли взявся за ручку дверей, обличчя його знову набрало звичайного добродушно-поблажливого виразу.

Біля входу, трохи зсутулившись, стояв полковник Ванов. Вигляд у нього був кислий, але побачивши свого улюбленця, полковник не міг стримати сердечної, теплої усмішки, яка, наче промінь, ковзнула по його губах і блиснула в очах. Швидко ввійшовши у вестибюль, Ванов почекав, поки Абакум замкне двері, і тільки тоді подав йому руку. Полковник хотів обняти його, але Абакум сухо сказав: «Прошу мене пробачити», — кивнув стримано шанобливо і злегка торкнувся його пальців.

— Нічого, не турбуйся, — зітхнув Ванов, вішаючи на вішалку мокре пальто. — Це я повинен просити вибачення, що підняв тебе так рано.

Абакум жестом запросив гостя наверх, і той повільно почав підніматись по витих сходах.

У вітальні Абакум посадив полковника в крісло біля каміна, який ще не встиг охолонути за ніч, і, попросивши дозволу зварити кофе, вийшов у спальню. Поки його не було, Ванов з цікавістю оглянув кімнату, навіть визирнув з дверей на балкон і знов повернувся на своє місце.