Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 123

— Це сталося якось жартома, — пояснила Віолета, обсмикнувши плаття. — Ми з ним зустрічались майже кожного ранку, бо йшли до трамвайної зупинки однією дорогою. Мені подобалось бути з ним. Він красивий, уміє цікаво розповідати. Жінки в трамваї заглядались на нього, а на мене дивились заздрісно, і я розуміла їх. Одного разу Асен узяв мене під руку, але я сказала йому, що так ходять тільки заручені. Тоді він запропонував мені заручитись, і я погодилась — думала, що кохаю його. — Вона помовчала і додала зовсім тихо, намагаючись здаватись спокійною: — Ще зовсім недавно думала, що справді кохаю його.

— А ви говорили Асенові, що ваш батько — головний лісничий Пловдивського округу? — спитав Абакум, повільно випускаючи кілечка диму. Його, як видно, не дуже цікавили почуття дівчини.

Віолета здивовано глянула на нього.

— При чому тут мій батько? — На мить її ясні очі потемніли, голос став глухим від образи — Чи не думаєте ви…

— Я не думаю нічого поганого, — перервав її Абакум. — Повірте, я прошу вас вірити мені, адже ви вже довірились мені одного разу. Пам'ятаєте? Я врятував вас від неприємності попасти в незручне становище. Отже, коли ви сказали йому про те, що ваш батько головний лісничий Пловдивського округу? До чи після заручин? Думаю, до заручин. Потім ви їздили разом з ним у гості до вашого батька, і той, так би мовити, «схвалив» ваш вибір. Асен навіть сподобався йому. Людина він товариська, знає багато різних фокусів і вміє підкоряти серця. А потім він на день-два вирушив на полювання в ліс, яким відає ваш батько. Чи повернувся він із здобиччю, не знаю. Можливо, ви мені скажете, якщо це, звичайно, не секрет?

Дівчина не відводила очей од його обличчя — надзвичайно здивована і трохи налякана. У цю мить вона була схожа на дитину, яка вперше побачила поїзд.

— Якщо я в чомусь помиляюсь, виправте мене, — з добродушною усмішкою попросив Абакум. — Людині властиво помилятись.

Віолета трохи помовчала.

— Знаєте, — сказала вона, лукаво примружившись, — якби я не боялась, що ви можете зникнути, не допивши кофе, то перехрестила б вас, хоч ніколи цього не робила, бо чула від своєї бабусі, ніби чорти одразу ж зникають, коли їх перехрестять. Ану нахиліть голову, я подивлюсь, чи немає у вас ріжків?

Абакум покірливо нахилив голову, і вона почала перебирати пальцями його волосся. Він нагнувся ще трохи — йому здалось, що рука, яка гладила його голову, притягає до себе — і припав губами до її шиї.

Віолета злегка відхилилась — її обличчя пашіло. Вона погрозила йому пальцем.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — прошепотіла дівчина. — Що б вона подумала? — Потім раптом сказала голосно і спокійно, наче нічого не трапилось: — У вас, справді, немає ріжків. Проте це ще не значить, що вас не послав до мене сам сатана. Можливо, ви спеціальний посланець Люцифера і прийшли сюди, щоб ввести мене в жахливий гріх. Признайтеся!

— Признаюсь, — погодився Абакум.

— О, яка я нещасна! — з удаваним відчаєм зітхнула Віолета. Потім дзвінко розсміялась, але нічого більше не сказала, а тільки дивилась на нього весело, довірливо схиляючи свою голівку.