Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 122

Абакум не був знавцем музики, але вже з перших акордів відчув, як його охоплює трепет — наче далеке невидиме світло сповнює душу примарним сяйвом. То був Бетховен, його «Крейцерова соната», один з тих небагатьох музичних творів, які хвилювали Абакума і які він слухав захоплено. Раптом Абакум відчув, що душа його стискається від тупого болю і ніби благально простягає руки до когось, хто давно пішов і ніколи не повернеться.

Несподівано до кімнати ввійшла Йордана. Поставивши невеликий металевий піднос з кофе і коньяком на круглий столик біля ліжка, вона почекала хвилинку, похмура, мовчазна. Ніхто не заговорив з нею, і жінка, сердито знизавши плечима, безшумно вийшла.

Віолета перестала грати, повернулась, почекала, поки Йордана причине за собою двері, а потім по-дитячому розсміялась і задирливо погрозила їй кулачком.

— Як стереже мене, — сказала вона і додала: — Ви помітили, що вона зайшла без стуку?

— Ні, — сказав Абакум. — Нічого не помітив.

— Господи! — вигукнула Віолета. — Я, мабуть, страшенно замучила вас своєю грою. Ви маєте вигляд такого нещасного. Замучила, правда ж?

— Навпаки, — похитав головою Абакум. — У ці хвилини, коли ви грали, я почував себе дуже щасливим, можливо, навіть занадто.

Помовчавши трохи, дівчина сказала:

— Чудна ви людина. Щастя надає вам такого вигляду, немов у вас болить зуб. А мій Асен, коли щасливий, знаєте, схожий на повний місяць. Справжній місяць в чотири чверті!

Ваш Асен, — повторив Абакум і замовк. — У вашого Асена теж є свої дивацтва. Але ви закохані і не помічаєте їх. Так мені здається.

Віолета здригнулась, нахмурила брови, хотіла сказати щось, але тільки похитала головою. Деякий час вона сиділа замислена, потім, згадавши про накритий стіл, несподівано пожвавилась:

— Але ж кофе застигне, та й вам, мабуть, уже спати хочеться. Я погана хазяйка і зовсім не вмію розважати гостей. Сядьте до мене ближче, ось тут, на ліжку. Сидіти на дівочій постелі доводиться не так уже часто, правда ж? Так. По вашому обличчю бачу, що ви дуже нещасний, бо усміхаєтесь. У вас вираз обличчя протилежний почуттям. Ви самі тільки що признались у цьому. За ваше здоров'я!

Дівчина цокнулась об його чарку і всміхнулась.

— І за ваше! — сказав Абакум і випив коньяк одним духом. — Ви дуже любите свого Асена? — Він спитав про це зовсім байдуже і запалив люльку.

Запитання було таке несподіване, що Віолета здригнулась і різко відсунулась.

— Мені здається, я не люблю його, — кинула вона і злякано подивилась Абакумові в очі.

— Я так і думав, — усміхнувся він. І, випустивши клуб диму, спитав її так байдуже, наче мова йшла про щось зовсім незначне: — А навіщо тоді було заручатись?

Вона збентежилась і опустила голову. І тільки тепер помітила, що коліна в неї оголені. Обличчя дівчини спалахнуло.