Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 89
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Звуся Штунем. Юрій Щтунь – із Львова.
– І як же ти?.. З диверсантом?.. Юрко безнадійно махнув рукою.
– Трапилося…
– Бандера?
– Точно. – Почув, як за спиною клацнули затворсі карабіна, але голова застережливо підвів руку.
– Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?
– Мірошник – зв'язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку й ми також. Отож і зійшлися.
– Скільки вас?
– Четверо.
– Де?
– В лісовому схроні.
– Далеко?
– Верст десять. Чи трохи менше.
– Дорогу знаєш?
– Знайду.
– Чого затрималися в Семенюка?
– Мірошника нема дома, й диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.
– А ти до нас?
– Так.
– Чому?
– Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.
– І проти нас?
Юрко розгублено опустив голову.
– Тепер наче ні…
– Коли припре, всі так кажуть! – люто видихнув у нього за спиною юнак.
– Мені не приперло. – Юрко нараз озлився. – Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!
Голова подумав кілька секунд і запитав:
– Чим озброєний?
– Диверсант?
– Ні, папа римський! – тонким голоском вигукнув юнак.
Голова розлютився,
– Помовч, Федю! – сказав різко. – Займистий ти, а тут міркувати треба.
– У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, – пояснив Юрко.
Третій хлопець, огрядний, у вишиванці, дістав з-під лавки карабін.
– Візьмемо запросто, – мовив. – Самі візьмемо, нас троє, а він один.
– З цими пукавками?.. – висловив сумнів Юрко. – А може, у мірошника в хаті є зброя!
Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.
– Я тобі дам – пукавки! – просичав. – Бачили ми ваших з автоматами!
Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі шмайсером, однак промовчав. Він виконав своє діло й не мав права голосу.
Голова покрутив ручку телефону – мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:
– Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? – Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку, бо кіски в неї стирчали, як у білявого чубчик.
– Що передати? – запитала сонним голосом.
– У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами. Бо може втекти. – Озирнувся на Юрка. – А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, – пригримнув, – нікуди не виходь, бо погано буде!
Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко задумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже. Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув.
Юрко помітив вагання голови й запропонував:
– Хочете, я віддам вам свій шмайсер?
– Автомат? – не повірив білявий. – У тебе є автомат? Де?
– Залишив під клунею.
– Даси мені! – Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його й наказав:
– Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.
– Мені? – Юнак утупився в голову сільради, проте, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.
«От чому його не взяли до армії», – збагнув Юрко й рушив за білявим зовсім вільно, наче належав до їхньої компанії.