Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 88

Тільки спершу, коли щойно вийшов із Семенюкового подвір'я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз'їждженої вулиці.

Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч у глибині стояла дерев'яна церква, навпроти – цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будиночок з двома освітленими вікнами. Юрко попрямував просто туди, слушно розміркувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.

Він увійшов, зупинився просто на порозі й огледівся.

Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном. Це було закономірно – час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу: тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.

За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом'ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.

Тому, хто потягнувся до карабіна, виповнилося щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.

У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився він на лавці попід стіною й, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.

Юрко підійшов до столу впритул.

– Ви голова сільради? – запитав у сивовусого.

– Я. Що вам?

– Маю розмову… – Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.

– Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?

– У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.

Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелум и засунув його до кишені штанів. Підвівся і перегнувся до Юрка через стіл.

– Хто ви й звідки вам відомо? – запитав суворо, – Я привів його до села.

– Ти? Сам?

– Точно. Він зараз у хаті Семенюка. – Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.

Голова обійшов стіл і зупинився навпроти нього. Білявий юнак схопив карабін і став позаду. Вони, так би. мовити, оточили Юрка, але все було правильно, й хлопець аніскілечки не образився. Ковтнувши води, сказав:

– Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде в ліс, а то й раніше.

– Хто ти? – запитав голова ще раз.