Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 91
Ростистав Феодосьевич Самбук
От і перші дерева – скоріше до них…
Позаду вдарив постріл, – Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи.
Голова, вистрибнувши з вікна на подвір'я, побачив тінь, Що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь 3 пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почувся лункий постріл – голова скосував туди: «яструбок» навстоячки бив з карабіна.
– Ех, втече! – розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрілив у тінь, що віддалялася.
«Яструбок» побіг навздогін, накульгуючи, проте тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.
«Федір! Невже Федір?.. – встиг подумати голова, і тут з-за клуні вдарили по диверсантові автоматною чергою, – Слава богу, Трохим оклигав!»
Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила його. Толова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько. А тінь метнулася до городів. Від клуні застрекотів шмайсер, бив довгою чергою. Диверсант нарешті спіткнувся і впав, на цей раз у нього точно влучили, бо пістолет замовк.
Голова побачив, як важко підводиться Федір.
– Обережно, – вигукнув, – обережно, Федю, бо він, може, недобитий.
Та хлопець побіг просто, не кривуляючи, – диверсант мовчав, і голова рвонув слідом за Федором.
Диверсант лежав горілиць за кілька кроків від рятівних соняшників, відкинув правицю, міцно стискаючи парабелум, немов хотів ще боронитися.
Голова з трудом розтиснув йому пальці, віддав пістолет Федорові.
– Готовий! – мовив і лише тепер перевів дух. – Готовий!- вигукнув голосно.
– Ми прикінчили його! – загорлав нараз Федір: підкинув карабін і вигукнув радісно: – Наша перемога!
– Трохим? – обернувся голова до темної постаті, що наближалася. Проте побачив того дивного хлопця, який повідомив про диверсанта, – хлопець ішов, тримаючи автомат в опущеній руці.
– Де Трохим? – запитав голова, однак одразу зрозумів недоречність свого запитання. – Невже?..
– Він кинув у Трохима гранату… – сказав Юрко й подав шмайсера голові.
– А ти?
– Я вчинив, як хотів.
– Спасибі! – Голова не взяв автомат. Нараз заметушився. – Давай, хлопче, перенесемо його до хати. А ти, Федю, біжи й подивись, щоб Семенюкова жінка не втекла..
Мірошниця і не думала втікати: сиділа вдягнута й навіть зачесана й визивно дивилася, як до хати заносять труп диверсанта. Поклали тіло на підлогу, й голова обернувся до жінки.
– Догралася? – запитав коротко.
– І чого чіпляєтесь до жінки? – засокорила мірошниця. – Я тут при чому? Чоловік приїде, в нього й питайте, а я знати нічого не знаю. Ходять тут усякі…
– Всякі… – сумно мовив голова. – Сиди тут, – гримнув, – бо стрелю.
– Я тобі стрелю!
– Заарештована ти, – насварився пістолетом голова й вийшов надвір.
Федір стояв над Трохимом і дивився на нього з жахом. Граната вибухнула зовсім поруч і спотворила хлопцеві обличчя.
– Ну, – суворо мовив голова, – таке наше життя! Ніхто не знає, що чекає на нього.