Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 149

От і зараз: солдат відповів, як і належало, по формі, але не став струнко, і Шалалай зауважив йому.

Солдат одразу підтягнувся, це сподобалося капітанові, але той не витримав і знову шморгнув носом. Шалалай скосував на нього грізно, проте солдат усе ж витер ніс рукавом.

Зрештою, подумав Шалалай, яке йому діло до цього сонливого хлопчака? Через дві чи три години патрулі знімуть, і він більше ніколи не побачить його. Та все ж увесь вигляд цього солдата з синюватою шкірою на голові викликав у нього якщо не роздратування, то підсвідомий протест, він сердито відвернувся від хлопця і почав роздивлятися довкруж.

Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід – вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга – бруківка з півночі на південний захід.

Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко, коли проїжджала тилова машина або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося поле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину – стояло сиротливе, незатишне.

Хмари затягнули небо, висіли над самими деревами. Вже розвиднилося, повітря було важке й пронизливе, й Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, плащ-намет був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і заздрісно подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.

– Прізвище? – запитав, наче скомандував.

– Горобець! – солдат для чогось посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити. І додав: – Горобець Микита.

Десь удалечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під'їхала, скрегочучи іржавим залізом, півторатонка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок, переважно у ватянках.

Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму і якось нехотя зупинилась.

Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації, – нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а за кермом відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила – це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну півторатонку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.