Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 12

«Скоріше б, господи, – щовечора гаряче молився Сорока, – таке файне безжурне життя було за тамтих німців, сиділи спокійно у великих селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, – сите й безжурне життя з самогоном та апетитними молодицями, так би й до віку».

Заради цього ситого й спокійного життя хитрий кременецький поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.

Яке існування, на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти.

А ОУН – організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й вчасно відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти дуже високо. Он уже він курінний – чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.

На веранді апетитно запахло борщем, Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн уже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинці стільця, й тихенько постукував дерев'яною ложкою по краю столу, вкритого вишиваною скатертиною. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки – за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували майже завжди.

Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу в миску, не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив'яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку – й не впаде. Це тобі борщ, а не якась кулага, його б змегелити одразу, та становище не дозволяє, і курінний почав непоспішливо сьорбати. Лишив навіть оденки й відсунув миску з жалем, та одразу забув про борщ, бо служниця принесла ще й таріль печені з картоплею.

Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю – бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згарду із срібних монет, яку хлопці поцупили під час чергової операції в якогось поляка, а не піддається, зиркає тільки звабливо, розпалюючи, – що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися й на золотий перстень.

Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка не клюне на золото?

Остаточно вирішивши для себе це питання, Сорока непомітно щипнув дівку за пишне стегно, а хазяїн, підморгнувши курінному, вже наливав по другій…

І треба ж…

Недарма кажуть: на кожну бочку меду обов'язково є ложка дьогтю. Так і цього безхмарного дня: тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив у боскеті, що тягнувся одразу під високою верандою, над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх саме сотника Мухи, не було жодного сумніву – в кого ще є такий капелюх з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху? А прибуття сотника не віщувало нічого радісного – Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.