Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 96
Ростистав Феодосьевич Самбук
«На неозорих просторах країни…» – зловтішно подумав Федір, і, певно, вперше за все життя подумав з повагою і вдячністю про країну, котра справді така велика й неосяжна, що загубитися в ній людині нічого не варто.
Тітка, схожа на іржавий оселедець, уперлася Федорові в бік гострим ліктем, але тепер ніщо не могло зіпсувати йому настрій. Нечемно натиснув на тітку плечем, відстороняючи, й підставив молодиці порожню долоню.
– Може, пригостите? – стрельнув оком.
Молодиця насипала йому насіння, не шкодуючи, горбочком, посміхнулася ласкаво..
– А ви куди? – запитала не просто знічев'я, з явною цікавістю, і ця зацікавленість ще раз переконала Федора в його намірах. Поки існують на світі такі пишнотілі довірливі молодиці, він не пропаде, що-що, а з кожною жінкою завжди знайде спільну мову, міг би розбалакати навіть цього іржавого оселедця, але навіщо? Зробив утаємничене обличчя і відповів ухильно!
– Уперед. Зараз армія іде тільки вперед!
– Так, назад уже бігли! – не без злостивості втрутилася худорлява тітка.
– Ви, тітонько, несвідома і краще помовчте! – осмикнув її Федір. – Бо в той час, коли вся країна кує перемогу, деякі елементи спекулюють по базарах, користуються нашими труднощами… Багато вторгували? – запитав різко.
Тітка відсунулася від нього злякано.
– Усі мої… – підвелася, схопившись за груди, й почимчикувала, не озираючись, до туалету.
Федір, не втрачаючи часу, присунувся до молодиці й запитав:
– Побазарювали?
– Трохи.
– Повертаєтесь?
– Авжеж.
– З якого села?
– Тут недалеко. Заліщики.
Федір подумав: молодиця мешкає за кілометр-півтора від тайника, шкода, раніше не познайомився. Хоча, одразу осмикнув себе, скільки таких пишногрудих навколо, і все одно всіх не перемацаєш. Однак згадав солоний солдатський жарт, цього треба прагнути. Принаймні ця жіночка може згодитися, якщо, звичайно, він нарешті зважиться і назавжди подасться звідси. Так, назавжди, щоб ніколи не бачити ні львівських кам'яних закутів, ні поліських лісів і дерев'яних сіл, котрі так гарно горіли разом з людьми.
Справді, спочатку покупатися в теплому морі, а потім кудись до Ташкента, недарма називають його містом хлібним, там знайдеться крихітка й для нього, героя-фронтовика, якого мусять любити й шанувати довірливі узбеки, не кажучи вже про узбечок, подумав Федір і притулився до молодиці.
– Запросили б у гості… – прошепотів у вухо.
– То заходьте.
– Чоловіка маєш?
– А їх зараз трое на все село. Крім старих та хлопчаків.
– Твій в армії?
– Мобілізували.
– А може, в бандерах?
– Упаси боже! – перехрестилася.
– Де ж тебе знайти?
– Від сільради третя хата. До лісу, – уточнила, – Зосю попитаєте.
Вдалий ранок, – вирішив Федір, уже дві нові адреси: кондукторка й пишнотіла Зося, щось у цьому є, і коли б не клята рація з Гаркушею, можна було б і порозкошувати. А може, отак відразу й плюнути на шефа, на рацію, шифровки? Без грошей і надійних документів – одразу осмикнув себе. Ну, день-два можна прокатуватися в Зосиному ліжку, а далі? Прийде голова сільради, почне розпитувати, що й для чого, звідки? Час воєнний, кожен чоловік робить свою справу, до чогось приліплений, і в жіноче ліжко можна потрапити лише між ділом… Як він у Львові до Людчиного.