Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 94

Федір скористався з її близькості й наче випадково торкнувся коліна в грубій панчосі. Дівчина скинула його руку, та не образилася, і Федір вирішив не витрачати даремно часу. Запитав:

– Тебе як звати?

– Танею.

– А де живеш?

– У гуртожитку.

– У гості запросиш?

– Поспішаєш?

– Я ж казав: військові темпи!

– Хапаєш, що можеш?

– Ти мені, Таню, справді подобаєшся. Так усі кажуть.

– А ти всіх не слухай. Я правду кажу.

Трамвай зупинився, і у вагон почали сідати пасажири. Кондукторка зміряла Федора затяжним поглядом, той од повів чесно й віддано, справді був переконаний, що це конопате дівча не байдуже йому, і Таня повірила.

– Добре, – сказала й поклала долоню на польовий погон, приторочений до грубого шинельного сукна. – О вось мій біля пам'ятника.

Вона почала протискуватися поміж пасажирів, відриваючи квитки із щойно початого рулона, а Федір відвернувся до вікна. Подумав: якщо швидко впорається, можна й прийти на побачення, правда, шансів переспати з дівчиськом малувато, вона нібито й згодна, але де? В гуртожитку, мабуть, не вийде, а вести її до себе не можна. Однак слід врахувати й жіночу винахідливість: коли жінка чогось справді забажає, для неї не існує перепон, а в тому, що Таня захоче його, Федір не мав сумніву – такі чоловіки, та й ще з офіцерськими погонами, на вулиці не валяються. Зрештою, чому не піти на побачення? Якщо все буде нормально, мусить повернутися до міста десь о дванадцятій, а далі нехай Гаркуша сушить собі голову, де й коли вести передачу, з нього ж – годі, можна й відпочити.

Трамвай, хоч і торохтів на рейках, немов хотів розсипатися, все ж довіз їх до вокзальної площі. Федір помахав на прощання кондукторці, та відповіла посмішкою, Федорові здалося – обнадійливою, і він вирішив за будь-яких обставин не запізнитися на побачення. Білява Людка вже набридла йому: щось меле про кохання, починаються розмови про самотність і одруження, отже, треба тікати; одружитися він, правда, може, що таке одруження – печатка в документі, який все одно викине, проте Людка починає липнути до нього, ревнувати, можливо, стежити, а відомо: нема кращого слідчого за ревниву жінку. Тільки цього йому й не вистачало!..

Поїзд на Стрий стояв на запасній колії, але Федір приблизно знав, куди його заганяють, і знайшов одразу. Проминув кілька вагонів,, шукаючи вільного місця, нарешті вмостився поруч двох жінок з порожніми кошиками, вони поверталися з базару й, певно, з добрим виторгом, бо сиділи умиротворено й лускали насіння – все в них уже було позаду: і тривоги, як удасться побазарювати, де ночувати, як уберегти гроші від злодіїв; і радощі, коли вдалося одразу продати картоплю, буряки чи моркву, а потім купити саме те, що хотілося, навіть квітчасту хустку, в яку запнулася молодиця, що сиділа біля вікна, огрядна, жеволиця, із смішливими очима. Вона час од часу перевіряла щось на грудях, обмацувала й посміхалася сусідці, худій, з суворим і непривітним поглядом, та дивилася несхвально й навіть осудливо, проте молодиці ніхто не міг зіпсувати настрій, і Федір подумав, що, либонь, на грудях у неї заховано хусточку з грішми – та й де їх ховати тільки там, куди не насмілиться залізти злодійська рука. Худорлява жінка зиркнула на Федора несхвально, навіть вороже, не посунулася, і лейтенантові довелося сидіти незручно, на самому краєчку лавки. Федір подумав: краще було б примоститися біля пишнотілої молодиці, їхати йому мало не півтори години, поїзд стоїть на кожному полустанку, і час швидко минає за приємною розмовою – а про що ж розмовляти з цим висохлим і вкритим іржею оселедцем у спідниці?