Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 88

– Я ж сказав, – розсердився Бобрьонок, – ми не використовуємо гестапівські методи, але й не панькаємося із шпигунами. І єдиний вихід пом'якшити свою долю – бути кінця відвертою і хоч трохи спокутувати вину.

– Вину? Я не відчуваю за собою вини, майоре, ми и вороги, мені нема чого спокутувати, я знала, на що йду і що чекає на мене. Я нічого не скажу, пане майоре.

– Звідки стільки люті? – здивувався Бобрьонок. – Наче ми в чомусь завинили перед вами, наче це ми почали, наче ми прийшли до вас і топчемо вашу землю. До речі наскільки я розумію, ви не німкеня – акценту нема й прислів'я наші знаєте…

Грижовська зиркнула на нього якимись згаслими очима, Одповіла:

– Німкеня давно вже виклала б вам усе… Мій батько – дворянин з діда-прадіда, я ненавиджу вас, і смерть в ім'я батьківщини не лякає мене.

Майор ледь не вибухнув од люті, однак стримався і сказав з гіркотою:

– Так, дворяни давно не рахувалися з народом, він був для них бидлом. Але більшість з вас, навіть ненавидячи свій народ, рідко коли відверто спілкувалася з його лютими ворогами. І рідко хто, звичайно, крім покидьків, ішов на свою землю з ворожими військами. Правда, у родині не без виродка, були Лжедмитрій і бояри разом з ним, дехто водив і ханські орди на Москву, але ж, повторюю, це виродки і нема за них нічого гіршого в роді людському. – Він рішуче заховав до шухляди коробку «Казбеку» й запитав: – Прізвище? Ваше справжнє прізвище й хто залишив вас у місті?

Грижовська помахала рукою з затиснутою між пальцями цигаркою, немов відганяючи дим від себе. Одповіла напрочуд спокійно:

– Ми по-різному дивимося на речі, майоре. І ніколи не внайдемо спільної точки зору. Я вам більше нічого не скажу.

– Шкода, – цілком щиро зізнався Бобрьонок, – мені шкода вас.

І викликав конвоїра.

– Як справи? – запитав Гаркуша, та, побачивши Федорове обличчя, різко підвівся з дивана. – Щось трапилось?

Федір обтер піт з чола.

– Погано, шефе, – тільки й мовив.

– Що?

– Пані Грижовська – тю-тю…

– Невже?

– Упевнений.

Гаркуша інстинктивно озирнувся.

– А ти?

– Не хвилюйтеся, нікого не привів.

– Розказуй.

– Чекайте. – Федір скинув гімнастерку, підставив голову просто під умивальник, з насолодою змив піт з обличчя. Обтерся рушником і тільки тоді почав: – Пішов я, отже, до старої лахудри. Як і було умовлено, від четвертої до пів на шосту. Вона жінка акуратна й ніколи не підводила. Заходжу до парадного, слава богу, на скриньку глянув, а то б… – махнув безнадійно рукою. – Зеленого журналу нема, отже, нема й пані Грижовської. Нема то й нема, нічого до неї й пхатися, можна було б одразу назад, та щось мене штрикнуло, ну, сигнал якийсь про небезпеку, пам'ятаєте, гауптштурмфюрер Кранке нам про «мишоловки» розповідав і як поводитися у таких випадках…

– І ти, звичайно, піднявся на другий поверх?

– Аж на третій, шефе. Пані Грижовська казала: там друкарський робітник мешкає, і жінка в нього ревматичка, поки відчинить, сказитися можна. Отже, завжди щось би вигадав, подзвонив навіть для переконливості й трохи почекав, проте не дочекався й накивав п'ятами.