Читать «Марафон завдовжки в тиждень» онлайн - страница 90
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Гарно, – мовив, – усе добре, але ж мусили сьогодні виходити в ефір…
– Поїдеш завтра до лісу, Федір зітхнув, та погодився:
– Так, іншого виходу нема.
– На світанку вирушиш.
І все ж Федір зробив останню спробу:
– А якщо послати залізничника?
– Ні-ні, – заперечив Гаркуша, – він до станції прив'язаний, хто його відпустить?
– Міг би щось вигадати.
– Залізничника не чіпатимемо, – відрубав Гаркуша. – Основна інформація йде від нього, це перше. По-друге, він просто відмовиться. Обов'язки чітко розмежовані, за передачу інформації відповідаємо ми, отже, нам і морочитися з рацією. Залізничник підстрахує тебе на вокзалі, сьогодні ввечері я побачу його. А ти злякався, – раптом зауважив.
Федір зиркнув похмуро.
– Сьогодні я вислизнув просто з їхніх рук, – одповів.
– Знаєш, снаряди до одної воронки не лягають.
– Догадуюсь.
– То повечеряй і лягай. Виїдеш о пів на шосту, я тебе підійму.
Федір потягнувся до пляшки, та Гаркуша рішуче відсунув її.
– Завтра мусиш мати світлу голову, – заперечив.
– Та мушу, – не дуже охоче погодився Федір. – Ви не хвилюйтеся, в лісі мене ніхто не візьме. Я в лісі виріс, то прошу, мій рідний дім.
– Вірю, – роздумливо мовив Гаркуша. – Однак не подобаеться все це мені. – Як вони вийшли на Грижовську? Просто дивно.
– Біс із нею, – байдуже заперечив Федір. Він трохи сп'янів, очі в нього заблищали, й піт знову виступив па чолі й 'на носі. – Вам що, шкода кармелітки?
– Мені шкода себе.
– Але ж казали, черниця не знає, де мешкаємо.
– Не в тому справа: самі Валбіцин і Телле розробляли їй легенду, а то, прошу тебе, аси розвідки.
– Вони – аси, а Грижовська…
– Так, десь схибила, – зітхнув Гаркуша.
– Ставимо на ній крапку.
– На всяк випадок слід поміняти помешкання.
– Згоден.
– Скажу залізничникові, нехай підшукає.
– Бажано в іншому районі.
– Як уже вдасться.
Нараз Федір підвівся, сперся обома руками на стіл і зареготав весело.
– А дзуськи! – мовив крізь сміх. – Дзуськи, панове енкаведисти! Дулі вам узяти Федора Гроша й майора Гаркушу. – Налийте мені ще трохи, шефе, бо маю гарний настрій і мушу випити.
Гаркуша уважно подивився на нього, похитав головою, але збагнув, що Федорові й справді не завадить ще трохи спиртного, – налив на денце, подумав і долив ще трохи.
– Більше не дам, – сказав рішуче.
– А мені більше й не треба! – Федір випив і почав закушувати, повільно й розважливо.
Гаркуша подивився на нього з повагою: так, на Федора можна покластися: молодий, розсудливий, а головне – відчуває небезпеку, як пес запахи. А небезпека в них на кожному кроці – що ж, таке життя, вони обрали його свідомо й мусять іти далі, що б не сталося.
– Ну, товариші розшукувачі, виходить, проґавили шпигуна, – похмуро мовив полковник Карий і подивився чомусь не на Толкунова, а на Бобрьонка.
Майор витримав його погляд, наче приймав частку винй й на себе, й відповів коротко:
– Так уже трапилося, товаришу полковнику…