Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 71

— Думки мої полетять за вами, — притискаючи Юнову руку до своїх грудей, сказав старий. — Я знаю — тепер мала Долорес одужає. Я вдячний тобі, чудовий польський лікарю.

— Ви поляк? — допитувалась молода жінка. — Це твій чоловік? — звернулась до Агнешки.

Коли дівчина заперечливо похитала головою, старий спитав:

— Ти ж поляк, правда?

Агнешка напружено ждала Юнової відповіді. Що він скаже? Що прибув з далекої планети, про яку вони навіть не чули, і де чекає на нього чорноока дівчина? Чи змовчить?

— Міа патріа із Тієрра, — почула спокійний і впевнений Юнів голос, — Моя батьківщина — Земля.

СИГНАЛИ

Коли поверталися назад, Марцін говорив за всіх, підкидаючи кулю з вапна, схожу на струсеве яйце. Юнові подарував її старий «на згадку від Долорес».

Агнешка уповільнила кроки. Вона відчувала, що Юн хоче їй щось сказати, але не могла зважитись на розмову, розгубившись у своїх роздумах, які сама вважала безглуздими.

Юн — мешканець іншої планети, і хоч він назвав себе сином Землі, проте жодна з країн Блакитної Планети не була його вітчизною. Немає нічого дивного, що на планеті Атіс на нього чекає чорноока, схожа на циганку дівчина, і він викликає її на екран. Агнешка переконувала себе, що навіть мислити не сміє про його особисті справи.

Вона виграла битву. Юн схоче допомогти мешканцям Землі, він визнав їх за братів.

Рибальські човни вималювались на темній воді. Ще невидиме сонце полум'яніло на сніжному шпилі Пік-дель-Тейд.

— Юне, — почула вона Марцінів голос, — чи не могли б ми поглянути, що робиться у нас?

— У нас?

— Там, на вершині, де наш будинок. А потім я хотів би ще заглянути до батьків у Мендзиздрої.

— Гаразд.

Агнешка повернулася до моря. Нарешті вона залишиться зовсім сама. Мимоволі глянула на небо, шукаючи птахів, які летять своїм одвічним шляхом понад океаном і ще й досі сподіваються здибати загиблий материк Атлантиди. Та нічого не було видно за серпанком туману, що піднімався над морем.

Відчувши легкий дотик, вона раптом зрозуміла, що чекала його весь час.

— Аю, я одержав сигнал з Атіса і мушу відлетіти.

Агнешка мовчала, не в змозі вимовити жодного слова.

— Мені важко уявити, що я повернуся на Атіс і знову бачитиму Сонце, як зірку на тлі Волосся Вероніки. Дивлячись на неї, завжди думатиму про тебе, про твоє волосся. Ніколи ні в кого не бачив такого прекрасного.

— Вона кличе тебе, — ледве вимовила Агнешка, — кличе… чекає…

— Ти кажеш про Аону? Чекає на мене, це правда. Але то байдуже. Вона сама прирекла нас на розлуку. Відмовилась летіти зі мною на Блакитну Планету. Полетів сам. І тоді ми розминулися в часі. Я вчора бачив її востаннє такою, як у день мого відліту. Коли ми зустрінемося, вона буде старша за мене на двадцять земних років. Але врешті не в тім річ. У нас немає такої старості, як у землян. Мене і Аону роз'єднав Всесвіт. Я повернуся до вас. Я потрібен тут. Мене кличе голос Землі.

Агнешка мовчала.

Це жахливо, що Юн знову летітиме сам у чорній міжзоряній безодні. Зовсім сам.

Чи долине до Юна її голос, чи знайде його під чужим сонцем, на чужій планеті?