Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 70

Осяйний Геліос спускався за океан, туди, де за грецькими легендами мала бути Щаслива країна. Останні відблиски червонили скафандри мандрівників, які стояли на березі, споглядаючи розкішне видиво. Шпиль Пік-дель-Тейде полум'янів над хмарами, мов розпечений метал. Навіть коли сонце зайшло і потемніло небо її хвилі, верховина далекої гори ще горіла вогнем. Здавалося, вона плавиться, випромінюючи світло й тепло, що його увібрала за цілий день.

— Летімо, — мовив нарешті Юн.

Острови скидались на пасмо затоплених вершин гірського хребта. Хвилі скам'янілої лави, здавалося, ось-ось спливуть з пошарпаних берегів до океану.

Очам мандрівників відкривалися прегарні краєвиди, казкові міста під стрімкими схилами гір, порти, що променіли загравами вогнів.

Вони спустилися біля підніжжя гори Пік-дель-Тейде. Кам'янистою стежкою пройшли над ущелиною. Вітер доніс запахи квітів. Вгорі синіло небо.

Карфагеняни таки мали рацію, коли називали Щасливі острови райським куточком.

— Анда, анда морена! — почули вони.

Довговухий мул з кошиком плодів на спині показався з-за скелі. Поруч ішов дід у крислатім капелюсі.

— Буонас діас!

— Буонас діас, — відповіли Агнешка і уповільнила ходу.

Старий почав щось говорити. Спершу вона розрізняла тільки окремі слона, та потроху почала розуміти цілі речення.

— … На Тенеріфе співають пісню про те, що в квітні спить лише ледачий слуга, в травні спить сам господар, а в червні сплять всі, хто живий… Тому його не дивує, що ми гуляємо ввечері, — додала Агнешка.

Старий, чітко вимовляючи слова, спитав, хто вони і звідки.

— Поляки, — почала Агнешка і вмовкла, глянувши на Юна.

— Поляки, — повторив дід радо. — Колись на нашому острові жив поляк. Він був лікар. Лікував усіх людей, а бідних безплатно. Його вже немає, а то він зцілив би недугу маленької Долорес. Її трусить лихоманка.

— Юне, — шепнула дівчина, — Юне, чуєш?

— Спробую, — відповів він. — Скажи йому, аби провів нас до дівчинки.

Коли мул зупинився, Агнешка даремно шукала поглядом житло. Скрізь самі скелі, між ними блимає світло. Тільки коли проводир підвів їх до однієї із скель, вона побачила глибоку печеру. Кволий вогник каганця кидав хистке світло на бліде личко дівчинки.

Юн попросив води. Коли старий вийшов разом з Марціном, він нахилився над дівчинкою і провів над нею долонею. Окреслився світлий контур, який мав форму тіла дівчинки. В одному місці чітко виднілося потемніння.

— Треба забрати звідси малу. Поставимо для неї намет. Інакше їй нічого не поможе, — сказав Юн.

Місяць виплив з-за гір і залив усе навкруги голубим сяйвом, коли Долорес спокійно заснула в наметі. Біля прибулих зібрався великий гурт людей. Їх частували кавою й молоком.

Кожен хотів показати свою приязнь.

Якийсь хлопчина тицьнув Юнові в руки клітку з двома зеленими канарками, а мати його пошепки спитала:

— Дав справжні? Бо я вмру від сорому, якщо то фарбовані горобці!

Агнешка й Марцін вже не могли втримати в руках усіх дарунків, надто Агнешка, бо вона мала ще й букет пурпурових квітів.