Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 69

Марцін подибав коридором, трохи кульгаючи. Тіло боліло після того невдалого приводнення на океанську поверхню. Він старанно приховував це від Агнешки та Юна, але наодинці дозволив собі кривитися й шкутильгати.

Зненацька перед ним з'явилася Агнешка.

— Що тобі, Марціне? — спитала вона. — Тобі щось болить?

— Та ні, — бадьоро відповів Марцін. — Нічого не болить. Це від спеки. А куди ви прямуєте?

— По тебе. Думала, ти вже погнався за маревом у пустелі, подивитись, яке воно зблизька. Пустеля, звісно, не космос, але і в ній можна загубитись, як і на дні морському.

Вона говорила серйозно, навіть суворо, але Марцін помітив посмішку на її засмаглому виду, в потемнілих, майже гранатових очах.

Силкуючись ступати твердо, Марцін зайшов до кабіни. Хоч тут панувала приємна прохолода, хлопця огортала нездоланна сонливість. Ледве дочвалав до фотеля і вмостився на ньому.

Агнешка добула польсько-іспанський словник і заглибилася в нього. Але за хвилину прислухалася. Їй здалося, що Марцін застогнав уві сні. Дихав він важко. Доторкнулась його голови. Вона палала.

Вбігши до Юнової кабіни, вона побачила на екрані голову незнайомої дівчини. Очі довгасті, мов мигдалини. Чорне лискуче волосся. Тонке шляхетне обличчя. Мелодійний голос промовляв щось, ніби докоряючи.

— Пробач, — рвонулась вона назад, — я тобі перешкодила… але Марцін занедужав.

Юн простягнув руку до екрана і красуня зникла. Пропливли якісь дивні будиночки в зелені дерев, люди в барвистих скафандрах над водою — екран згас.

— Ходімо до Марціна, — мовив Юн.

Марцін прокинувся. З отвору в стіні струмувало свіже повітря. Сонце кривавило піски й далекі гори. Десь на обрії поволі посувався силует одногорбого верблюда.

— Підійми руку, — почувся голос Юна. — Та-а-к. А ноги? Не болять? От і гаразд.

— Звідки ви знаєте, що я вдарився?

— Ти стогнав крізь сон.

— Ой, ой, таки попався!

— Не хвилюйся. Ти поводився, як мужчина, — заспокоїв Юн, — але запевняю тебе, не слід даремно терпіти. Іншим разом скажи одразу, не соромся. І клич на допомогу трохи раніше, ніж впадеш на дно…

— То дарма, — до Марціна повернувся добрий гумор. — Принаймні я знаю тепер, що ми знайдемо Атлантиду, бо в морських глибинах людина може рухатись, наче риба або дельфін.

— Ми вже не шукатимемо Атлантиди.

— Чому ж?

— Коли-небудь її руїни знайдуть вчені, що називаються археологи, й…

— Аквалангісти.

— Так. А для мене Атлантида залишиться земною країною мрій.

— В двадцятому столітті ми здійснимо всі земні мрії, — впевнено сказав Марцін. — І про польоти, і про чарівну кулю, і навіть про повернення життя мертвим.

— І може, — всміхнувся Юн, — за цим століттям простує вік, коли ви здійсните мрію про Щасливий материк, котрим стане вся Блакитна Планета… як того прагне Агнешка.