Читать «Блакитна планета» онлайн - страница 73
Мария Канн
— Але Юн…
— Юн повернеться. Ти ж чув — він визнав Землю за свою вітчизну. Зараз змушений полетіти на Атіс, його кличуть. Але він вернеться.
— Коли?
— Невдовзі. За двадцять з лишком років. В житті планети це одна хвилина…
— В житті планети!
— В твоєму це теж небагато. Будеш тоді вже дорослий, ліпше допомагатимеш нам, Марціне, я хочу попросити тебе. Забери з собою до Варшави матеріали про Атлантиду, що їх я дістала від пані Анни. Можеш не їхати до Сероцька, віддаси їх Вітольдові, він живе в гуртожитку недалеко під тебе…
— А ви? — вигукнув він здивовано. Чому ви самі не…
— Не кажи мені «ви». Зникай до того, що коли я повернуся, ти будеш старший за мене. Багато старший. Я тобі казатиму «пане Марціне», а ти мені «Агнешко, моє дитятко».
— Ви…
— Марціне… Ми з тобою не мали б спокою, коли б Юн полетів сам. Хіба ж ні? Ти не можеш летіти, в тебе батьки. А я… У мене тільки друзі, і я до них повернуся, ніколи їх не забуду. Повернемось насамперед до тебе. Ти нам поможеш, бо ти знаєш все…
Марцін ховав обличчя. Він відчував важку втому. Ніби спросоння почув Юнів голос:
— Затям, Марціне: від вас, молодих, залежить майбутнє Землі. Ви повинні здійснити одвічну мрію про Щасливий материк.
Коли хлопець розплющив очі, сонце стояло вже високо в небі.
— Агнешко! Юне! — закричав він.
Ніхто йому не відповів. На вершині було пусто. Зник Юнів зореліт. Ніби й не було його будиночка. Тільки на камені під вітами бука білів шматок паперу.
Марцін підняв рюкзак. Перед ним на обрії простягалися в блакитній імлі пасма гір.
ОКЕАН, ЩО СВІТ ОБСТУПАЄ, НАС КЛИЧЕ
В небі світило бліде вересневе сонце. Марцін запхав руки в кишені й поволі йшов вздовж витоптаних квітників, де полум'яніли осінні квіти. Вітер гнав хідниками сухе листя, діти гралися в класи.
Майнула знайома постать. Антек наблизився, не дивлячись на приятеля, ніби зустрівсь випадково.
— Антку!
— А, це ти? Як ся маєш? Чом не приходив на збори?
— Та десь до лиха вхопив чи грип, чи ще якусь заразу.
— Не міг зателефонувати?
— Я нікому не телефонував, зле почував себе.
— Може, годі тобі вже гуляти на перший раз? — мовив Антек турботливо.
— Підеш до мене?
— А чому ж, ходімо.
Розмова не клеїлась. Тільки на сходах, коли вони побачили килимок пані Калиновської, прикутий під дверима ланцюгом, ніби злий пес, обоє пирснули сміхом.
— Нічого не змінилось, — зауважив Антек, коли Марцін натиснув дзвоника.
Бабуся вже встигла забути про щітку, вимазану глеєм, і сердечно привітала гостя.
— Добре, що ти провів Марціна додому, Антечку, — похвалила. — Він ще такий кволий. А чом ти до нас не заходив? Марцін повсякчас тебе виглядав. Як почує дзвінок, зразу каже: «Бабцю люба, подивись, може, то Антек». Зараз принесу вам варення з печивом.
— Бурі потіти, — муркнув Антек.
— Маєш апетит? То добре, — втішилась старенька і подибала до кухні.
«Все розповім Анткові, вирішив Марцін, дивлячись на веселе обличчя друга, — зараз же, про все, що трапилось відтоді, коли вожатий затримав їх з Дондком у таборі. Щоправда, мені бракує речових доказів, бо навіть клітка з канарками лишилася на зорельоті. Але Антек в доброму гуморі і, певно, вислухає мене до кінця… І тоді повірить».