Читать «Колиска на орбіті» онлайн - страница 5

Рудий хрипким шепотом урвав його:

— Тихше! Хочеш усіх розбудити?

Щуплий тільки зараз помітив, що сонце ледве підхопилося над невисокими пагорками, тіні ще довгі й бліді, а трава росяна. Він притишено спитав:

— Чого тобі?

Рудий подав знак вийти.

Щуплий похапцем одягнувся, вдоволений, що може обмежити сьогодні ранковий туалет: побризкався ледь тепленькою водичкою. Поки біг до виходу, вона висохла, однак надворі шкіру знову зволожила роса.

Рудий сказав:

— Тихо, ти, бо як прокинеться мама, або татко, або твій татко, або навіть хтось із слуг, буде лементу: “Негайно вернись додому! Бігатимеш по росі — застудишся й помреш!”

Він так схоже передав інтонацію, що Щуплий розреготався й подумав: “Кращого товариша годі шукати”.

— Ти щодня ходиш сюди, Рудий? — поцікавився він. — Завжди удосвіта? Га? Ніби весь світ належить лише тобі, правда ж, Рудий? Навколо ні душі, і так все гарно.

Він почувався гордим: йому дозволили ступити у цей прекрасний світ.

Рудий скоса глянув на нього й недбало сказав:

— Я вже давно на ногах. Ти нічого не чув уночі?

— А що?

— Та гриміло.

— Невже була гроза? — здивувався Щуплий.

Він ніколи не міг спати під час грози.

— Та ні, лише грім. Я почув, як гримнуло, визирнув із вікна, а дощу не було. Лише зірки, і небо якесь білясте, розумієш?

Щуплий зовсім не був того певен, але кивнув на знак згоди.

— От я й вирішив вийти, — вів далі Рудий.

Вони йшли зеленою обочиною бетонної дороги, яка розділяла навпіл довколишню місцевість, вилася вниз долом і щезала між пагорками. Дорога була дуже давня: навіть батько Рудого не міг сказати синові, коли її проклали, проте ні тріщинки на ній, ні вибоїнки.

— Таємницю умієш берегти? — спитав Рудий.

— Аякже! Що за таємниця?

— Таємниця та й годі. Може, скажу, може, й ні. Я ще й сам не вирішив.

Рудий зламав на ходу довгу гнучку стеблину папороті, акуратно пообскубував листочки і хльоснув нею, мов батіжком.

Мить — і він уже в уяві на баскому коні, що стає дибки, закушує вудила, змушений скорятися його залізній волі. Згодом Рудий втомився, відкинув батіжка й загнав баского коня у найглухіший кут своєї фантазії — ще знадобиться.

— Сюди їде цирк, — промовив він.

— Оце твоя таємниця? Знаю, татко казав мені ще до від’їзду.

— Ні, не вона. Та таємниця — будь певен! Ти був у цирку?

— Звісно.

— Сподобалось?

— Неймовірно.

Рудий стежив за ним краєчком ока.

— А хотів би залишитись у цирку? Тобто, назавжди.

Щуплий замислився.

— Мабуть, ні. Я, певно, буду астрономом, як і тато. Думаю, він цього хоче.

— Пхе! Астрономом! — скривив губи Рудий.

Щуплий відчув, як зачинилися перед ним двері у новий, прекрасний світ, і астрономія стала враз нестерпною.

— Цирк, мабуть, цікавіше.

— Ет, крутиш ти щось.

— Та я не те мав на увазі. Рудий почав під’юджувати.

— А от якби тобі випала нагода піти в циркачі прямо зараз? Що б ти зробив?

— Я… Я…

— От бачиш, — Рудий зневажливо всміхнувся.

Щуплий образився.

— От і піду!

— А ти піди!

— Перевір мене.

Рудий обернувся до нього — недовірливий, напружений.

— Справді? Хочеш поступати зі мною?