Читать «Щоденник Фокса Міккі» онлайн - страница 8
Саша Чорний
Миші проїли в моєму щоденнику дірку. Ніколи більше не любитиму мишей!
Зіна мене забула…
Сьогодні знайшов у більярдній шматочок старого шоколаду і з’їв. Це, щоправда, не прикрість, а радість. Але радостей так мало, що не можу ж я для них окрему сторінку відводити.
Розділ 6. Переїзд у Париж
Чи любите ви горища? Я — дуже. Люди громадять на горищі найцікавіші речі, а по кімнатах розставляють нудні столи і дурноверхі комоди.
«Коли моє серце рветься від туги», як каже Зінина тітонька, я прибігаю із голого парку, витираю лапи об канапу і біжу на горище.
Над віконцем у стелі пролітають горобці — вони достоту миші, лише з крильцями. «Чи-чи-чирк!» — «Доброго ранку, сіль ву пле!»
Відтак вітаюся зі старою Зіниною лялькою. У неї сухоти*, і вона лежить у запилюженій дірявій ванні, задерши п’ятки догори. Я її перевернув, щоб усе було пристойно… Поговорив з нею про Зіну. Так, звичайно, серце дівчинки — кульбабка. Забула ляльку, забула Міккі. А потім у неї з’явиться донька, і все почнеться спочатку… нова донька, нова лялька, новий песик. Апчхи! Яка тут пилюка!
Обнюхав розбиту люстру, лизнув гумового песика — у бідолахи в животі діра… розірвав у клапті собачу нагайку…
«І нудно, і сумно, і нікому лапу потиснути!»…
Якби я мав більше сили, то відсунув би стару ванну і влаштував би собі на горищі кімнату.
Під ушкоджений диван підсунув би собі письмовий стіл. Він похилий — дуже зручно писати!
Вбиральню влаштую на даху. Це й «гігієнічно», і приємно. Залазитиму, як матрос, по драбинці в слухове віконце.
А намордник свій пожбурю в комин! Апчхи!.. Чхнув — отже, так і буде.
Овва! На шосе екіпаж…
Чий? Чий? Чий? И-и-и! Зіна приїха…
* * *
Вже третій тиждень живу в Парижі, — рю д’Ассомпсіон (Успенська вулиця), дім 16. Третій поверх, праворуч.
Ви б мене і не впізнали: лежу біля каміна на подушечці, немов порцелянова кицька. Пахне від мене бузковим милом, збоку зелена краватка. На нашийнику — срібна візитна картка з адресою… Якби я умів говорити, поцупив би франк і купив би собі манжетки.
Зіна в школі… На сусідньому балконі сидить препаскудна собачка.
У вухах пакля, на очах пакля, на губах пакля. Взагалі, якась сльозлива муфта*, подерта ганчірка, собача сліпа кишка, пискляве дрантя! І знаєте, як її звати? Джо-кон-да… Морда ти, морда ти тухла!
Коли нікого на балконі нема, я беруся її дражнити. Ух, як приємно! Стаю до неї задом і починаю дриґати задньою лапою; п’ять хвилин дриґаю. Ах, яку істерику вона закочує! Наче кіт під автомобілем…
— Яй-яй-яй! Уй-уй-у-о-о! Ай-ай-ай-є!..
Клубком вкочується її господиня, така ж коротенька, волохатенька, пузатенька, живіт на бігу застібає, і, Боже мій, чого вона лишень не говорить:
— Дитинко моя, пу-пу-пу-пусику! Хто тебе зоби-би-би-див? Бідні мої оченяточка! Чудесні мої лапочки! Золотий, дорогий хвостичок!..
А я в кімнату зі свого балкона сховаюся, наче мене й на світі нема, на килимі катуляюся і лапами б’ю себе по носі. Це я так сміюся.
Внизу, вгорі, справа, зліва грають на піаніно. Я би їм усім на лапи намордники надів! Зіна в школі. І навіщо дівчинці так багато вчитися? Все одно виросте, остриже коси і буде на кушетці цілими днями валятися. Я цю породу знаю.
