Читать «Щоденник Фокса Міккі» онлайн - страница 7
Саша Чорний
Сьогодні інше до того осміліло, що видряпалося на диван і понюхало мою лапу.
Я прикусив язика і здригнувся. Тяв! Як я його люблю!
От лише як їх розрізняти одне від одного?..
Якщо кішка посміє їх зачепити, я її зажену на найвищу ялинку і цілий день стерегтиму… Гав! Паскуда! Ненавиджу!..
Чому ялинки цілу зиму зелені? Думаю, тому, що в них голочки.
Вітру листя обірвати не штука, а голочки — спробуй! Вони тоненькі — вітер крізь них і проходить, немов крізь решето…
* * *
До садівника не ходжу. Він сердиться: чому в мене лапи в грязюці?
В сабо* мені ходити, чи як?
Ах, ах… Одна лише радість — розшукав у шафі покинуту сигарну коробку з олівцями, поцупив у буфетній бухгалтерську книгу, і от знову веду свій щоденник.
Якби я був людиною, неодмінно видавав би журнал для собак!
Як же я схуд, якби ви знали. Зінина тітка була б дуже задоволена, якби була тепер схожа на мене. Адже вона цілісінький день щось наминає і затягується*.
Клятий садівник і консьєрж змовилися — з’їдають всю провізію самі, а мені готують лише ту жахливу вівсянку.
Дворовому псу дають великі кості і суп із черствим хлібом. Він зі мною ділиться, але де там мені розгризти таку кістку, якщо вона твердіша за праску? А суп… Таким супом у бістро тарілки миють!
Навіть молока шкодують, скупердяї! Молоко ж дає корова, а не вони. Ото вже я б їм подоїв: ми з нею дружимо, і вона мені завжди в очі дихає, коли я прибігаю в сарай. Але як же я буду її доїти своїми нещасними лапами?..
Придумав штуку. Соромно дуже, та що поробиш — їсти треба.
Коли дощ стихає, біжу інколи в сусідню місцинку до знайомого бістро. Там вечорами під грамофон танці. Танцюють фокстрот. Напевно, собачий танець.
Я на задні лапки стану, живіт підтягну, кручуся, головою киваю.
Усі пари і танцювати покинуть… У кружок зберуться і регочуть так, що й грамофона не чути.
І вже таку порцію м’яса мені замовлять, що я ледве додому добираюся. Та ще телячу кісточку в зубах принесу на сніданок…
От як через голод доводиться принижуватись!
Шкода лишень, що нема іншої маленької собачки. Ми би з ним танцювали удвох і завжди були б ситі.
* * *
Треба записати всі свої прикрощі, а то потім забуду.
Півень ні з того ні з сього дзьобнув мене в ніс. Я тільки підійшов привітатися… Навіщо ж битися, нахаба горластий!
Плакав, плакав, тицьнув носа в коритце з дощовою водою і до вечора не міг заспокоїтись…
Зіна мене забула!
В мою чашку з вівсянкою заліз чорний тарган, задихнувся і втонув. Яке паскудство! Птахи, крім півнів, так-сяк; кішки — гидотні, але все-таки звірі. Та кому потрібні чорні таргани?!
На шосе ледь не потрапив під автомобіль. Чому він не гудів на повороті? Чому обляпав мене брудом? Хто мене відмиє? Ненавиджу автомобілі. І не ро-зу-мі-ю…
Зіна мене забула…
Сполохав на городі дикого кролика і налетів на колючий дріт. Уй-ю-юй, як боляче! Зіна казала, що, якщо поріжешся іржавим залізом, треба відразу змастити йодом. Де я візьму йод? І йод же пече — я знаю…
