Читать «Щоденник Фокса Міккі» онлайн - страница 5
Саша Чорний
Їв ковбасу і проковтнув ненароком ковбасний шнурочок. Невже в мене буде апендицит?!
Зіна пахне мигдалевим молоком, її мама — теплою булкою, тато — старим портфелем, а кухарка... три крапки…
Більше думок нема. Взик! Чому ніхто не здогадається дати мені грудочку цукру?
Розділ 4. Осінній гармидер
Осінь. Хлюпає дощик. Як йому не набридне цілий день хлюпати? Жовте листя все падає, і скоро дерева стануть зовсім лисі. А потім підуть тумани — великий пес залізе в буду і хропітиме від ранку до вечора. Я іноді ходжу до нього в гості. Та він дурний і неосвічений: коли я з ним граюся і обережно кусаю його за хвіст, він б’є мене лапою по голові і хапає зубами впоперек живота. Село!
Тумани — тумани — тумани. Грязюка — грязюка — грязюка. І раптом потягне теплом. Налетять звідусіль шалені птахи. Небо стане, як випрана Зінина блакитна спідничка, і на чорних пали-цях з’являться зелені грудочки. Потім вони луснуть, розгорнуться і зацвітуть… Ох, гарно! Це називається — весна.
Дерева, он навіть старі, молодіють щовесни. А люди і дорослі пси — ніколи. Чому? От Зінин дядько зовсім лисий, уся шерсть з голови облізла, точнісінько більярдна куля. А якби раптом у нього навесні на черепі зелена травичка виросла? І квіточки?
Або щоб у кожного собаки у квітні на кінчи-ку хвоста пуп’янок розпускався?..
Все б я на світі переінакшив. Але що під силу маленькому фоксу?
А в домі — гармидер. Ух, як від нього чхаєш! Я вже до кімнат і не заходжу. Лежу на веранді а лапою тру носа. Адже я завжди ходжу босоніж, до лап і пристає. Просто нещастя!
* * *
Зіна збирає свої книжки і нявчить. Братик її лежить у своєму возику перед клумбою і вищить, немов цуценя. І лише я, фокс Міккі, кашляю, як людина, скромно і ввічливо: у мене бронхіт. Хай, хай збирається. Нізащо я в Париж не поїду. Ну що там у Парижі, подумайте? Був одного разу, возили до собачого лікаря. Вулиць — мільйон, а мільйон — це більше, ніж десять. Куди не глянеш — ноги, ноги і ноги. Автомобілі, як п’яні носороги, летять, хриплять — і всі на мене!.. Я вже Зіниної спідниці із зубів не випускав. Ланцюжок тягне, намордник тисне. Як вони можуть жити в такому карусельному місті?!
Нізащо! Щоб я сидів біля вікна і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені нагадували, що я розводжу в домі бліх?! Я ж їх не фабрикую — вони самі розводяться…
О, які там паскудні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутими мордами і закушеними язиками; смугасті доги, схожі на м’ясників; мопси на подобі жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки — волохаті комахи з обвислими вухами і мокрими очима…
Фу! Гав-гав! Чому ці собаки такі різні, а кішки всі на один фасон? І знаєте — це, зрештою, Зіна сказала, — вони всі схожі одне на одного: хазяї на своїх собак і собаки на своїх хазяїв. А Міккі та Зіна? Що ж, і ми схожі, лишень бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.
