Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 73

У травні 1928 року режим представив народові показовий процес нового типу: група російських і німецьких інженерів з міста Шахти (що на Донбасі) була доставлена в Москву і поставлена перед судом. Прокурор висунув спеціалістам обвинувачення у саботажі та змові проти соціалістичного ладу. Внаслідок обтяжливих обставин одинадцять із п’ятдесяти трьох обвинувачуваних були засуджені до смертного вироку. Трохи пізніше режим влаштував подібні показові процеси в інших промислових центрах країни. Вони свідчили нібито про існування розгалуженої мережі змовників. Вони також свідчили про пильність пролетарської юстиції, яка в зародку придушувала кожну спробу поховати чинний лад. Символічним було також те, що представники трудящих, які сиділи поруч із суддями, своєю присутністю представляли каральну міць диктатури пролетаріату.

Обвинувачені виголошували каяття та змагалися один перед одним в абсурдних намовах на самих себе та ритуальному визнанні вини, що справляло враження крайньої неправдоподібності, передовсім на іноземних спостерігачів. Однак це каяття не давало обвинувачуваним жодного шансу. Сталінський сценарій більше вже не передбачав винятків для грішників, що покаялися у своїх гріхах перед суспільством. Той, хто ніс тавро ворога народу, хто служив цапом відбувайлом за помилкову стратегію індустріалізації, будучи вже проголошеним ворогом, не міг повернутися у суспільство. Драматургія показового процесу вимагала від обвинувачуваних публічного визнання своєї провини і виконання ролі за режисурою державного прокурора. У формі публічного каяття ворог народу мав визнати свої зловісні наміри. Жахливий юрист Сталіна Андрій Вишинський, під головуванням якого проходив Шахтинський процес, обвинувачуваних, котрі своє каяття пов’язували з можливістю повернутися в суспільство, називав «юдами», що не заслуговують на поблажливість. Захисники обвинувачуваних не рідко відхилялися від сценарію. Проте вони не робили жодної спроби похитнути абсурдність обвинувачення, а, навпаки, ставали на бік прокурора.

З Шахтинського процесу глядачі довідалися про дві речі, а саме, що кризу спричинили вороги народу, і що робітники були віддані насамперед режимові, а не родині чи родичам. Брат доносив на брата, звинувачуючи у саботажництві, а син одного з обвинувачуваних заявив в газеті «Красний шахтьор», що він відмовляється від заплямованого ганьбою прізвища свого батька і в майбутньому носитиме нове прізвище — Шахтін. Чого варта була сама мова, якою режим називав обвинувачуваних, це була мова вимог каяття і покарання, вона відбивала новий стиль і більше не знала таких слів як прощення. Шкідники, кровопивці, бактерії, людські відходи — були новими поняттями, що їх почали вживати в судах і в пресі для означення ворогів. Суспільство було уподібнено до організму, що був вражений та інфікований бактеріями. Отже, щоб зцілити організм, треба було видалити цей гнійник. Ленін, Зінов’єв, Луначарський та інші відомі більшовики від самого початку говорили про відходи, про паразитів та бактерій, коли торкалися теми існування класового ворогу. Відтак в судових залах та пресі звучали промови про дезинфекцію суспільства. Наприкінці травня 1928 року журналіст Заславський в газеті «Правда» пояснив, що розумілося під словом «шкідник» («вредітель»). Він порівняв обвинувачуваних з комахами, які знищували посіви селянина, з «бактеріями», які спричиняли «пошесть».