Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 52

Напередодні революції більшовицька партія налічувала у своїх лавах трохи менше 10 000 членів. Лише після Жовтневої революції кількість партійців відчутно зросла; наприкінці 1917 року вона становила близько 400 000. Той, хто до 1917 року був поза владою, відтепер міг її здобути: члени революційного підпілля, юнаки, робітники, селяни, неосвічені, неросіяни та жінки. У вирі громадянської війни змінювався склад місцевих партійних комітетів. Смерть, втеча, мобілізація до війська і постійна зміна дислокації поставили партію у стан постійного неспокою. За ці роки також змінився людський образ партії. У другій половині 1919 року в партію вступили тисячі нових членів, переважно молоді, загартовані у війні чоловіки, які незабаром витіснили старих більшовиків на задній план.

1922 року, наприкінці громадянської війни, до партії належало 12 000 старих більшовиків, які в минулому боролися в підпіллі за революційну справу Тепер вони отримали конкурентів в особі тих, хто вступив до партії під час громадянської війни. Про тиск, якого зазнавала стара гвардія, свідчить той факт, що ще в грудні 1917 року за рішенням партійного керівництва секретарями губернських комітетів могли призначати лише тих, що належали до партії до 1917 року³². Однак наприкінці 1923 року верхівка партійного керівництва вирішила збільшити частку робітників серед членів партії, для того щоб зламати бюрократичні структури, на які Ленінові часто скаржилися. Цю пролетаризацію використав Сталін та його прихильники, котрі від робітників і селян сподівалися більшого, ніж від старої інтелігенції. Коли в січні 1924 року помер Ленін, Сталін надав призовній програмі нового звучання, чим сам себе легітимізував. «Ленінський призов» — так називалася кампанія з залучення нових членів, яка до 1925 року збільшила партію на 500 000 робітників з виробництва. 1926 року Секретаріат поширив цю акцію на селян. Разом з селянами до партії потрапили десятки тисяч неросіян, що мали рідним словом в традиціях свого краю прищеплювати соціалізм в периферійних регіонах країни³³.

Сталінська система патронажу і фаворитизму перетворилася на стиль, який нічого не говорив старим більшовицьким революціонерам, диспутантам і кавярняним соціалістам калібру Троцького, Радека чи Бухаріна. Люди Сталіна вийшли з низу, з середовища, де панували злидні та насильство. Вони розмовляли однією мовою, а їхній габітус (Габітус (habitus — зовнішність, вигляд, будова) в сучасній соціології — набір ментальних і тілесних взірців сприйняття, оцінок і дій, які притаманні кожній людині. — Прим, перекл.) дозволяв визнавати одне одного членами певної змовницької спільноти. Ще в середині двадцятих років ці вихідці знизу потрапили до керівних органів партії. Сталін, котрий відповідав за призначення партійних секретарів у провінції й маніпулював персональним складом делегатів на з’їздах партії, увів своїх людей до вузького кола влади. При цьому ідеологічні погляди цих комуністів не мали жодного значення. Наприклад, Безо Ломінадзе, який належав до сталінського оточення, під час внутрішньопартійних дискусій виступав на боці Троцького, але не тому, що поділяв його погляди та думки, а тому, що вірив у необхідність того, щоб у дискусіях Центрального комітету були суперечності. Ментально він стояв на боці Сталіна³⁴.»