Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 45

Автохтонізація партійного та державного керівництва, привілеювання етнічних меншин і місцевих мов щодо росіян і російської мови привели до залежності влади в Москві від перекладачів, яким ідея самостійності власних регіонів була ближча до душі, ніж соціалізм. У деяких районах «коренізація» покликала до життя націоналізм, який вона, за задумом, мала би долати. У повсякденному житті мультиетнічних міст–метрополій імперії наростали етнічні конфлікти, через те що більшовики надали етнічним групам привілеї та поставили їх в ієрархію цінностей. Однак цим привілеюванням більшовики легітимізували ті традиції, що їх вони хотіли подолати. Соціалістична за формою і національна за змістом — так можна схарактеризувати цю ситуацію. Автохтонізація віддаляла периферійні території від соціалізму, вона навіть порушувала справедливе питання, до чого тут узагалі комуністи, коли йдеться про щастя нації. Цим територіям вона надавала право інтерпретації та культурну гегемонію, що належали «колишнім» «буржуазним» елітам в Україні і Білорусі, вождям племен, головам кланів та ісламським імамам на Кавказі та в Середній Азії. Й оскільки націонал–комуністам до душі більше припадала нація, а не проект побудови соціалістичного майбутнього, оскільки країни сусіди Радянського Союзу — Іран, Туреччина, Польща та Фінляндія — демонстрували привабливу альтернативну модель національної емансипації, центральну владу в Москві наприкінці двадцятих років охопила паніка. Вона боялася втратити вплив, владу і спроможність формувати свідомість своїх підлеглих. Тому центр вступив у смертельний конфлікт із силами, що їх він сам і породив: з націонал–комуністами, котрі мріяли не про соціалізм, а про національне самовизначення; з робітниками, котрі не хотіли бути частиною робітничого класу, до якого також належали чужинці; із захисниками національних традицій, які щойно породила нація²³.

Партія та ідеологія

Більшовики успадкували не лише імперію, варварські народи та непокірних селян. Вони не могли довіряти навіть тим інституціям, які були породжені революцією. В країні Рад не було ані «класово свідомих» пролетарів, ані достатньо освічених кадрів, на які міг би покластися революційний режим. Отож, уряд Радянської держави — Раду народних комісарів — створили не ради, а партія. Навіть міністерства, які відтепер називалися «народними комісаріатами», перебували під цілковитим контролем партії. Претендуючи на роль виконавчого органу диктатури пролетаріату, народні комісаріати були дуже далекі від самого пролетаріату. Ще в середині 1920–х років у комісаріатах засідали колишні царські чиновники²⁴. Тепер не треба було асоціювати дореволюційних чиновників із самодержавством, якому вони раніше служили. Численні чиновники старого режиму були прихильниками теорій, які дозволяли їм стати союзниками нового режиму. Однак з погляду більшовиків, диктатурі пролетаріату, що обходилася без пролетарів, ці теорії не давали нічого. Там, де облаштуванням соціалізму займалися «буржуазні спеціалісти», з погляду більшовиків, мали місце нелояльність і непокірність. Державний апарат міг виконати своє призначення лише тоді, коли був повністю контрольованим. Ця контрольна функція дісталася партії. Партія була водночас інструментом контролю і втручання. Вона дозволяла більшовикам долати непокірність і нейтралізувати прихований опір старих еліт в управлінських органах радянської держави. І саме вона давала можливість владі скріплювати багатонаціональну імперію. Адже разом із децентралізацією та автохтонізаціею адміністрації режим був позбавлений тієї сили, яку б сприймали також на периферії держави. Так само, як цар був символом, на якому трималася стара Росія, єдність радянської імперії ґрунтувалася на партії. У публічній сфері провідні більшовики презентували свою партію як орден обраних, як ефективний інструмент панування. Проте не треба плутати цю інсценізацію з фактичною ефективністю більшовицької влади. Дискурс єдності намагався приховати справжню крихкість влади, він маскував безпорадність провідних більшовиків перед лицем навколишнього світу. Так само як інсценізація самодержавства як дискурсу всемогутності мала приховати слабкість політичної влади, комуністична інсценізація підтримувала фасад, за яким нічого не було²⁵. Саме так можна збагнути, чому полеміка у керівних органах партії в 1920–х роках призвела до встановлення диктатури однієї людини. Дискусії точилися на непевному ґрунті, поза більшовицьким середовищем вони не мали жодних культурних і соціальних коренів. Саме тому більшість більшовиків сприймали те, що в інших місцях вважалося простим обміном думками, як загрозу власному інституційному існуванню.