Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 25

Заборона вільної торгівлі та примусові реквізиції збіжжя з позиції ефективності були самовбивчими для революційної справи. Проте більшовики трималися цієї політики, попри те, що на карту було поставлено їхнє власне виживання⁴⁸.

Скрізь, де життєва ситуація ставала нестерпною, робітники виявляли своє невдоволення і протестували, завдяки чому в деяких містах меншовики навіть спромоглися повернути більшість у радах. З опозиційними соціалістами режим боровся у звичний спосіб. Він наказав закрити опозиційні газети і розпустити ради, в яких склад депутатів змінився не на користь більшовиків. І хоча робітників, схоже, абсолютно не цікавила доля меншовиків та есерів, від протестів проти нової влади вони не відмовилися. У березні 1919 року 10000 робітників на Путиловському заводі в Петрограді оголосили страйк. Представники робітників звинувачували більшовиків у диктатурі та впровадженні кріпацтва на заводах. Коли ситуація вийшла з–під контролю, сам Ленін у супроводі Зінов’єва вирушив на Путиловський завод, що був розташований на околиці міста. Ленін уперше говорив безпосередньо з робітниками, яких до цього часу він знав лише з книжок. Промова Леніна захлинулася в галасі робітничого обурення. Врешті більшовики в робітничі квартали вислали підрозділи чекістів з броньованими машинами. 200 робітників було застрелено без суду і слідства, сотні робітників заарештовано. В Астрахані більшовики вчинили жахливу різанину робітників. Тодішній військовий комісар Сергій Кіров наказав своїм підрозділам захопити місто. Внаслідок чого понад 3000 робітників було застрелено або втоплено у Волзі⁴⁹.

Щоб подолати цю кризу, більшовики були змушені повернутися до ринкових механізмів. Вони відійшли від централізації торгівлі і промисловості та реквізицій збіжжя. Це означало, що їм довелося зламати систему воєнного комунізму. Режим більше не хотів нічого чути про нього. Однак він і надалі чинив терор і примус, щоб подолати проблеми, які ж сам і породив. Адже соціалізм, як його розуміли більшовики, був найвищим станом свідомості, і його осягав лише той, хто засвоював культурний рівень влади. Бути пролетарем — означало відзначати свята більшовиків, говорити їхньою мовою, носити їхній одяг; натомість бути їхнім ворогом — означало не мати в цьому житті жодного задоволення. Пролетаріат був рушієм історії, месією, котрий переправляв людей на інший берег. Але перед тим месію треба було ще звільнити від його «російських» недоліків. Ленін і Троцький вважали російський пролетаріат відсталим, варварським витвором, що перебував у полоні сільської культури. Отже, завданням більшовиків стало запровадження серед цих селян–робітників залізної дисципліни та перетворення їх на справжній пролетаріат. Під час громадянської війни більшовики намагалися втілити в життя свої уявлення про казармений соціалізм. Наприкінці 1919 року Троцький висунув пропозицію мілітаризувати робітників і в такий спосіб прив’язати їх до заводів. Російські робітники мали виконувати загальний трудовий обов’язок щодо соціалістичного ладу. Троцький мріяв про армійські підрозділи, організовані на основі виробничих одиниць. Робітники були солдатами соціалізму, які мали перемагати на фронтах виробничих боїв. Народний комісаріат праці втрачав в цьому разі свій сенс, на його місце ставав воєнний комісаріат. Мали бути створені армії трудящих (трудармії), що підпорядковувалися б центральному командуванню. Троцький також передбачав, що робітників–дезертирів відправлятимуть до штрафних батальйонів або до концтаборів. Критику знаного профспілкового діяча, який заявив, що мілітаризація праці повертає в Росію дух рабства, Троцький назвав «жалюгідними і злиденними ліберальними забобонами», економіка рабовласницької епохи для свого часу була продуктивною. А в російських умовах вона є неминучою⁵⁰.