Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 23

Ленін був зловісним кабінетним злочинцем, який ігнорував людські трагедії, людські страждання та горе. Проте він не був циніком від влади, для якого ідеологічні міркування нічого не значили. Він та його партійні брати–більшовики вирушили в хрестовий похід, вони були бійцями за віру, які мали виконати священну місію. Більшовики виконували вирок історії безжально і нещадно. Таким було призначення голови ЧК Фелікса Дзержинського, польського шляхтича, який більшу частину свого життя провів у царській в’язниці. «Залізний Фелікс» бачив себе в ролі «пролетарського якобінця», котрий самовіддано служив революції. Німецький експресіоніст Артур Голічер, який 1920 року приїздив до Росії, зачарований комунізмом, змальовував «залізного Фелікса» як людину, яка чинила «жахливі, але необхідні речі», щоб вичистити людський непотріб⁴³. Дзержинський, імовірно, так і не зрозумів, що був безсовісним вбивцею.

Режим, який претендував на здійснення волі народу, не міг відмовитися від співпраці з населенням. Вистежування та знищення ворогів було справою не тільки уряду, до цього треба було залучити всіх. Лише згодом революція мала закарбуватися у свідомості підданих. Бухарін говорив про те, що «ми всі маємо стати агентами ЧК». У радянський імперії виказувач був почесним званням. Шаленство переслідування і шпигуноманія, які в добу Сталіна були доведені до досконалості, походили з громадянської війни. Це був досвід більшовиків, котрі оточували себе ворогами та ізолювалися від них, щоб постійно підживлювати шаленство переслідування

Червоний терор поєднав ідеологічну одержимість більшовиків і народну культуру насильства. Чекісти стали синтезом цього процесу. Деморалізовані солдати та матроси, котрі втратили будь–яку міру у своїй ненависті до людей в окулярах, інтелігенції, лібералів і заможних; люди, для яких світ був театром безупинного насильства, злочинці, хулігани та психічно хворі — ось з кого рекрутувала ЧК своє поповнення. Як вони виконували своє ремесло, стало видно вже на початку 1918 року. В Євпаторії, невеликому місті на Чорному морі, місцеві комуністи влаштували театр жаху. Партійний секретар видав наказ скласти список колишніх офіцерів царської армії та осіб, належних до буржуазії. Криваву роботу знищення він доручив матросам, котрі перебували в Євпаторії. При цьому дійшло до жахливого насильства. Матроси топили жертв у морі, а перш ніж вбити, відрізали їм вуха, носи та статеві органи. У деяких місцях грали оркестри під час того, коли чекісти вбивали своїх жертв. Голова харківської ЧК Саєнко не лише сам вистежував жертв, він власноручно їх катував і вбивав. Перш ніж насолодитися смертю та муками жертв, він уживав алкоголь і наркотики. Скрізь, де в ім’я революції чекісти знищували класових ворогів, коїлися небачені страхіття. Жертв кидали в окріп, з них здирали шкіру, садили на кіл, спалювали або ховали живцем, взимку виводили голими на мороз і гнали вулицями. У Пензі голова ЧК, двадцятилітній психічно хворий молодик, наказував зашивати жертв у мішки і кидати в крижану ополонку⁴⁵. Проте ніде терор не був таким безжальним, як на Донбасі. У селищі Камянське, що на схід від Луганська, білих офіцерів, які потрапили до рук червоногвардійців, порубали шаблями на шматки. Обличчя нещасних жертв, — пригадує іноземний очевидець, — виглядали як «маса скривавленого мяса»⁴⁶. У терорі робітники та більшовики зблизилися, хоча й не досягли єдності; революційна робота ще тривала.